Франсіско Гарсія Павон - Руді сестри, Франсіско Гарсія Павон

не пропозиція. Наказ! Перехилимо по одненькій і чимось загриземо. Потім ще по одненькій і загриземо чимось іншим, і так до сотки. Тоді повечеряємо чим Бог пошле й десь завіємось. Згода? Ну-бо, Мануелю, розхмурся! А то вирядився в цивільне й став сам на себе не схожий.

Дон Лотаріо так щиро зареготався, що й Пліній не втримався від усмішки, виплюнувши сигарету, а Фараон, вдоволено погладжуючи себе по животі, визивно поглядав на перехожих.

— Гей, кралечко! Хоч ти й виглядаєш мов той наваксований черевик, але це тобі до лиця, — гукнув він до якоїсь дівчини в короткому шкіряному плащі. — І обернувся до приятелів: — Ходімте, детективи, прогуляємося по Руа-де-ла-Крус і з Божою поміччю знайдемо якусь пригоду собі на голову.

І без зайвих розмов вони подалися в напрямку, що його визначив Фараон.

— Не той тепер Мадрід, не ті тепер веселощі. Запаніли люди, навіть найостанніша мавпа має себе за бозна-що, не ходять вже до гамірних шинків, воліють висиджувати парочками в шикових напівтемних барах, перешіптуючись і попиваючи гидотне віскі, яке коштує шалені гроші, а відгонить шкарбаном… Я оце допіру злигався з двома такими типами, що заповзялися винникувати, то вони затягли мене до якогось снек-бару. І що ж? Ні до серця, ні до кишені! Нудьга, та й годі!

Пліній зупинився перед вітриною із жіночим взуттям.

— Що ти там набачив, Мануелю?

— Та маю привезти черевики дружині й доньці. Але вони всі якісь занадто модні. Дивна річ — я добре пам'ятаю, що носили моя мати й сестри, а що носять тепер — не знаю.

— Твоя правда, — меланхолійно погодився дон Лотаріо. — Дійшовши певного віку, вже недобачаєш того, що в тебе перед очима, бачиш лиш те, що мав у часи, коли ще добре бачив.

— Це чистісінька філософія, доне Лотаріо, — буркнув Фараон.

— Досить проста філософія. Бо тепер дивимося на те чи тамте, але бачимо лиш те, що маємо в собі, що було в нас замолоду, — наспів на допомогу приятелеві Пліній.

— Мудруєш, Мануелю! Це набагато простіше. Скільки не їж, а не виростеш. Колись їв усе поспіль, і все — на здоров'я. А ниньки геть усе лиш на шкоду.

— Годі вам, друзі, про старість, і гайда до шинку! Скуштуємо устриць. Не люблю я балачок про старість. Розважимось, як колись у молоді літа! Бо їсти хочеться, аж шкура болить. А потім ложечку соди й на боковеньки.

Вони вступили до бару, приглядаючись, що замовити. А Фараон, не гаючи часу, допався вже до виставлених на шинквасі устриць. Завваживши ошелешений вираз обличчя молодого кельнера, він мовив до нього по-батьківськи:

— Не потерпай, хлопче, та веди собі лік в голові, бо ми люди достойні й щойно спродали своє вино.

Вони їли та пили на свою втіху і втіху всіх завсідників, котрим не часто доводилося бачити провінціалів навіч і в дії. Що вже казати про Фараона, котрий ніколи не бентежився й почував себе невимушено будь-де.

— Чому нам, селюкам, — раптом озвався він, — так смакують морські створіння? До зайця чи баранчика мені геть байдуже, але я аж трушуся, коли бачу якісь там устриці.

Помітивши, що всі довкола сміються на його мову, Фараон ще дужче заводився. Пліній, почуваючи себе трохи не в своїй тарілці, видобув сигарети і запропонував приятелям.

— Мануелю, устриці кращі за тютюн. — І до кельнера: — Хлопче, подай лишень ще вина!

Пліній та дон Лотаріо запалили, а Фараон і далі налягав на устриці.

Потім вони не поминули жодного бару, що траплявся дорогою. В «Ла Чулета» їх привітав радісний хор:

— Фараон! Фараон! Ти ба, та це ж Пліній у цивільному! І дон Лотаріо!

Троє студентів томельйосців з кількома дівчатами-іноземками були напідпитку і в доброму гуморі. Бурхливо привітавшись, вони відрекомендували новоприбулих дівчатам.

— Оце так ви студіюєте? — показав Фараон на дівчат скорше черевом, ніж пальцем.

— Приставайте до нашого гурту!

Одна з дівчат — висока, ясноволоса й дебела, дивилася на Фараона трохи перестрашено, але доброзичливо.

— Таку кралю студіювати одна втіха! Чи не так, Хуніперо? Одна колонада чого варта! — мовив він, поглядаючи на круті стегна, які дозволяла бачити в усій красі куца спідничка.

Пліній, затиснувши сигарету в губах, ніяково усміхнувся. Дон Лотаріо, не знімаючи капелюха, витріщався то на одну, то на другу дівулю.

Замовили ще вина, а худорлява гачконоса швейцарка зажадала ще печінки, але без перцю.

Потім усі заспівали марш з «Аїди». Підійшла квітникарка з гвоздиками, і Фараон, забравши в неї цілий оберемок, почав обсипати ними дівчат.

— Він геть глузду рішився, — сказав Плінію дон Лотаріо.

— Іспанські гвоздики для прекрасних дочок чужої землі!

Вся зала поблажливо спостерігала за ними. Дівчата прихильно реагували на витівки Фараона, наминали смажену печінку й залюбки пили вино.

— Коли вийдемо звідси, я покажу вам тут неподалік один Дім, де мене всьоме позбавили цноти, — оголосив Фараон.

— Позбавили цноти? Як це? — перепитала довготелеса німкеня.

— Забагато знатимеш!

Серафін Мартінес — голомозий студент — аж зайшовся од сміху. Маленька французка почала гамселити його по спині, хоч він, здається, був більше зайнятий топографією і комплекцією Дебелої німкені.

— Як ви опинилися в Мадріді? — спитав Хуніперо, коли сміх на хвилю урвався.

— Провадимо розсліди, — відповів гладун.

— Ти теж бавишся в детектива, Фараоне? — здивувався Соїло.

— Аж ніяк. Таке скажеш! Я тут у справах громадських зв'язків.

Так вони засиділись до півночі. Зрештою Пліній і дон Лотаріо подалися до готелю спати, а Фараон зі студентами помандрували далі по винарнях.

Державна таємниця

Призвичаєні снідати в цукерні Росіо навстоячки, вони почувалися якось невластиво в готельній кав'ярні. Дон Лотаріо, постерігши вже