Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

— Він нам признається сам, — посміхнувся Володька. — Розумієте, товаришу капітан, він був у німецькій формі, а коли під’їхав до нас, скинув мундир, одягнув гімнастерку. Штани і чоботи у нього так і залишилися німецькі…

Капітан оглянув мої ноги, протяжно свиснув. Він явно повеселішав. Дивлячись на свого командира, помкомвзводу теж добувся доброго настрою й усміхнувся.

— Що ти маєш повідомити нашим? — переходячи на дружній тон, запитав мене капітан. — Не бійся, мені ти можеш сказати.

Знову “ти”. Зрештою, мене це вже не ображало. Одне діло — статут, інше — люди на війні. Володька і маленький боєць називали свого старшого лейтенанта просто Василем, і це, як я зрозумів, не підривало дисципліни.

— Якщо ти сказав правду, то ти герой, за твої відомості тебе можуть нагородити орденом. Я сам подам рапорт. Адже не задля дрібнички ти їхав.

— Товаришу капітан, я вам скажу пізніше.

— Чому не тепер?

— Доїдемо до мосту…

— А що міст? — впився в мене очима прикордонник.

Я мовчав. Доброзичливість на лиці капітановому змінилася розчаруванням, настороженістю. Чимось заклопотаний, щось зважуючи, він глянув на дорогу попереду.

— Йому нічого сказати, — заявив прикордонник, обертаючись до нас. — Він бреше, водить нас за ніс, сподівається виплутатись. Він німецький диверсант!

Володька здвигнув плечима: хто його знає, може, й так.

— Його послали зірвати міст в тилу у наших, — підігрівав себе капітан. — Таких треба стріляти, як скажених собак, на місці.

— Не треба, капітане, — запротестував Володька, заступаючи мене своїм плечем. — Довеземо, там розберуться…

— Кажи правду, мерзотнику! Кажи!

Я сміливо дивився капітанові в очі. Не такий він бевзь, щоб застрелити “язика”.

— Кажи! — він лютився, психував.

Якось ще до війни батько радив: “Остерігайся дурнів. Найстрашніше — мати діло з дурнем”. Невже мені випав зараз саме такий варіант? Мої думки обірвали постріли, що пролунали попереду, і вигуки: “Стій! Стій! Зупинити машину!”

Капітан нагнувся до кабіни, щось сказав водієві і, випроставшись, закричав, погрожуючи комусь пістолетом.

— З дороги! Виконую спецзавдання генерала. Не маю права затримуватись!

Машина уповільнила хід, але пройшла не зупиняючись. Я побачив позаду командира з розстебнутим комірцем гімнастерки, що стояв на узбіччі й сердито дивився нам услід, і розсіяних по полю бійців, що копали окопи.

— От іще герой мені знайшовся, — сердито пирхнув командир прикордонників. — Зброєю погрожує…

— Стій! Стій! Стрілятиму! — зненацька пролунав попереду тонкий, відчайдушно вимогливий голос.

Капітан зірвався з місця.

— З дороги!

— Стій!

Завищали гальма, машина зупинилась так раптово, що ми мало не вилетіли з кузова. Поранений прикордонник, котрий лежав непритомний, застогнав. Я озирнувся і побачив перед машиною, майже біля самого радіатора, дівчину у військовій формі з пістолетом у руці. І, здається, впізнав її.

— Капітане, ви мусите взяти тяжкопораненого. Це командир полку, майор.

— Давай! — після секундного вагання погодився прикордонник. — Помкомвзводу, допоможіть їй.

Помкомвзводу і кілька мовчазних прикордонників відчинили правий борт, зіскочили долу. Решта потиснулися, вивільняючи місце. Майора поклали поруч із пораненим прикордонником.

— Дякую, капітане, — сказала дівчина, вилазячи на машину. Вона одразу ж присіла навпочіпки, схилилася над пораненим. Обережно підтримуючи рукою голову пораненого прикордонника, підклала під неї свою згорнуту шинельку…

Де ж я ще бачив таке обличчя і очі? Чому мені знайомий цей ніжний вигин тонкої шиї? І я згадав нарешті: обличчя дівчини було схоже на лик скорботної богоматері з темної ікони древнього письма. В першу мить я навіть злякався такого порівняння, але тут же в моїй уяві сплив шкільний товариш, що мріяв стати художником і захоплювався творчістю старих майстрів пензля. Крім численних репродукцій церковних фресок, палехських мініатюр, у нього було кілька справжніх ікон, які він роздобув десь на півночі, в глухих кержацьких селах. Я не раз висміював його, дивувався, як може він захоплюватися цим попівським мотлохом, а він гарячкував, переконував, що релігія тут ні до чого, що це — витвори мистецтва, шедеври старих майстрів, які відтворювали не божественне, а загальнолюдське. Андрій Рубльов, ангели з ікони псковської школи, Палех… Я вдивлявся, бувало, в закіптюжені, потріскані, вкриті плямами вогкості лики, на тонкого вершника у плащі з розвіяними полами, який іграшковим списом уражає крилатого змія, і не міг зрозуміти, що ж там загальнолюдського? Тепер же бачив перед собою живе лице, смагляве і скорботне, як на тих іконах, ідо увібрало в себе страждання всіх матерів світу.

— Ну, ти, відважна дівчино! — капітан трусонув головою. — А коли б не зупинились… стріляла б?

Санінструктор підвела на нього сумовиті очі.

— Не знаю… — зізналася вона. — З місця принаймні не зійшла б.

— Могли б задавити.

Дівчина байдуже здвигнула вузенькими плечима. Видно, власна доля важила для неї у цій ситуації щонайменше. Вона знову нахилилася до пораненого прикордонника, піднесла його руку і, стиснувши її пальцями біля зап’ястя, перевіряла пульс, Журно похитала головою, вийняла з сумочки клаптик бинта і, змочивши його водою з фляги, витерла пораненому губи.

— Як звати? — запитав капітан, приглядаючись до дівчини.

— Зульфія.

— Циганка?

Очевидно, це запитання було несподіване для неї, бо вона засміялася, показуючи гарні білі зуби, і заперечливо похитала головою.

— Хто ж ти за національністю? — допитувався капітан.

— Радянська… — все ще посміхаючись, відповіла Зульфія. — Батько — грузин, мати українка, ім’я азербайджанське.

— Полукровка, значить, — посміхнувся однією щокою капітан.

Це було очевидячки грубо навіть для солдафона. Так говорять про коней чи про інших тварин. Ну й бовдур же цей капітан! Дівчина нараз схаменулась, її смаглявий лоб перерізала зморшка.

— Товаришу капітан, а ви що, чистокровний арієць? — запитала вона не без єхидства. — Маєте диплом з племінної виставки чи довідку про расову благонадійність ваших предків?

Я аж отетерів від несподіванки. Як вона його підколола! Розумна, гостра, як бритва. “Довідка про расову благонадійність…” Я знав: гітлерівські