Олексій Вікторович Бобровніков - Повість про нещасних марсіян, Олексій Вікторович Бобровніков

class="book">— Якщо на людях ми можемо пробувати їсти виделкою, наколюючи собі губи, то, лишившись на самоті, ми повинні сидіти долі, смішно підплигувати й особливо старанно проробляти всі марсіянські витівки. Забудьте нарешті, що ви люди. Навчіться мислити по-марсіянському. А тепер, якщо це ви затямили, підемо подивимося на ворота..

Крізь ажурні ворота було видно дорогу, облямовану зеленню, і гай на далеких пагорках. Але туди їх не пустили.

Коли вони підійшли до воріт, з ніші, якої вони не помітили, вийшов чоловік і заступив їм дорогу.

Марсіяни, здавалося, зраділи йому і, усміхаючись, ішли далі. Тоді чоловік вийняв з кишені темну металеву річ, направив її на мармурового хлопчика, що стояв коло стежки, і натиснув на спуск. Голова хлопчика відкололася і з брязкотом покотилася по гравію.

Це застереження виявилося зрозуміле навіть виходцям із іншого світу.

На звук пострілу в одному з вікон з'явилася голова.

— Усе гаразд, сер, — сказав чоловік, ховаючи пістолет у кишеню.

Марсіяни, схвильовано щебечучи, повернули назад. В холі їх чекало приємніше. Привітна дівчина в білій наколці жестами запросила їх до однієї з кімнат.

У їдальні вже подали «марсіянський» сніданок. Поряд з ножами й виделками, лежали навіть їхні зігнуті трубки.

А після сніданку марсіян провели в сусідню кімнату, де на них, мабуть, уже давно чекали. Стенографістка, розіклавши на столику папери, з цікавістю розглядала чужинців.

Коли всі посідали, дівчина увімкнула магнітофон. Той, кого всі називали містером Харлі, почав допит. Він прямо запропонував марсіянам викласти все відверто, що буде їм тільки на користь, і довго повторював всякими мовами звичайні на допитах фрази. Але марсіян це не розворушило. Посипалися погрози. Часом хтось із тих, що сиділи за столом, ставив несподівані запитання, дивлячись просто у вічі полоненим, намагаючись вловити страх або збентеження. Стиха давалися розпорядження, від яких за тремтів би кожен, хто міг зрозуміти їх значення.

Тед найбільш побоювався за Лорі й раз у раз підбадьорливо позирав на нього. Але Лорі тримався чудово. Щоб розрядити атмосферу, Тед, не слухаючи запитань, говорив друзям смішні речі, наприклад, що ніс у того, котрий сидів навпроти, дуже схожий на ніс наглядача кисневої станції шостого південного каналу.

Дівчина, схилившись над папером, швидко водила олівцем. Коли говорили марсіяни, вона збентежено зупинялась. Крутився магнітофон.

Ті, що допитували, не володіли методом, опанованим свого часу Майком, і Тед перехопив ініціативу. Він скреслив аркушів з десять паперу каналами Марса, карту якого знав напам'ять, фантастичними машинами, рослинами, схожими на водорості із сновидінь.

Малюнки машин були незвичайні і явно зацікавили всіх.

Після того, як арсенал з обох сторін був вичерпаний, містер Харлі підвівся. Марсіян провели в кімнату поруч, де влаштували їм ретельний медичний огляд і рентгеноскопію.

Коли друзям оглядали рота, Джо і Лорі в думці подякували Тедові, що той порадив їм вирвати зуби із слідами коронок і пломб.

Найближчими днями допити тривали далі.

Усі зусилля тих, що провадили допит, були марні, але друзі вихоплювали дещо для себе з випадково кинутих слів. Так, вони дізнались, що місце їхнього ув'язнення звалося «Срібний струмок».

Все інше лишалось таємницею.

Якось марсіян познайомили з міс Амалією Олсоп, і після цього дали їм спокій. Життя в «Срібному струмку» потекло буденно і нудно. Дивлячись на все це, стороння людина могла подумати, що три джентльмени відпочивають тут від міського гамору.

Щодня після сніданку міс Олсоп дві години займалася з марсіянами. Завжди привітна, вона швидко здобула симпатію друзів. Щоб зробити їй приємне, Тед щосили намагався збагнути трудну мову.

Після уроку аж до самого вечора марсіяни лишалися самі.

Єдиною розвагою була бібліотека. Величезна, обставлена важкими шафами і зручними кріслами кімната, здавалося, настроювала на розмову і читання, але ні того, ні іншого друзі не могли собі дозволити. Вони обмежувались тільки тим, що розглядали ілюстрації. Особливо пригнічувало те, що тут не було свіжих газет і журналів.

Свої коротенькі наради друзі влаштовували звичайно на сходах.

Навряд щоб у такому місці міг бути встановлений мікрофон.

— Коли ми вивчимо їхню мову, ми повинні будемо заговорити. — Тед, спершись ліктем на поручні, дивився вниз на блискучий паркет порожнього холу. — І для того, щоб продовжити гру, викласти дещо з наших запасів.

— А молодці з військового відомства заховають усе це в свої сейфи, — в'їдливо мовив Джо.

— Я хочу тільки повернутися на своє горище коментувати Данте тітці Джессі.

— Якщо вони будуть такі люб'язні, то дадуть тобі змогу відкрити розкішну контору провіщання на головному проспекті. Ми з Тедом сподіваємось на інше.

— Ви з Тедом завжди давали мені зрозуміти, що я дурень.

— Не сваріться, — сказав Тед. — Зараз наше завдання зволікати, до краю розпалюючи їхню цікавість, відбуватися сякими-такими відомостями і деталями. Все це ми повинні обміркувати зараз, поки ще маємо час. Пам'ятайте: люди розчаровані тим, що ми схожі на них, тому треба дати їм якнайбільше такого, чого вони сподівались від нас.

— Робити те, чого люди не роблять, — уточнив Лорі.

— Дивацькі витівки скоро набридають.

— Мені, наприклад, уже набридло їсти оту бурду. — Лорі скорчив гримасу.

— Я кажу, що треба їм дати те, чого від нас чекають. Уявлення про Марс у більшості з них грунтується на Уеллсі.

— Що ж, повторювати казку про червону рослинність та відсутність у техніці коліс?

— Майже так. Хоча червона рослинність звучить зараз безглуздо. Проблеми техніки значно складніші. Приготуйтесь до того, що нам доведеться бути винахідливими, відповідаючи на кожне запитання, а запитань буде мільйон.

— А якому бісові ми потрібні з своєю безглуздою витівкою, якщо не зможемо цього зробити? — сказав Джо.

Неуважний на перших заняттях, Лорі, який заявляв, що значно краще зачекати, поки люди навчаться говорити по-марсіянському, раптом став проявляти надмірну цікавість до міс Олсоп.