Юрій Вікторович Лоцманенко - Право жити, Юрій Вікторович Лоцманенко

В антракті Борис потягнув нас до буфету. Тищенко очманіло тупцяв позаду, наштовхуючись на людей. Певно, був ще в полоні музики…

— Прокинься, професоре! — підштовхнув його Лозовий.

Ми посідали за столик, встромили ложечки в духмяне морозиво. Борис вправно відкоркував пляшку холодного як лід і від того ще терпкішого «Мукузані». Тищенко пити не став.

— Ну що, подобається тобі Борщагов, схимнику?

— А він математик. Ти розумієш, Борисе, справжній математик! Ця бездоганна точність, злиття настрою з кожним звуком… Схоже на нескінченний числовий ряд. Мені здалося навіть…

— О Метагалактико! Щиро вітаю, мій бідний друже! Ось тепер можеш із чистою совістю помирати біля рідного інтегратора. На здоров'ячко. Але спершу скажи, чоловіче, при чому тут математика? Мистецтво! Почуття! Це ж аритмія, порушення фону, ритму, закономірності, формули, якщо хочеш.

— Не згоден. Просто у нього власний ритм, мінлива й гнучка формула виконання. Хіба це не вищий розрахунок?

— Примітивно. Імпровізація — от головне! Адже Борщагов саме заперечує формулу. Заперечує!

— Зачекай, ти не збагнув моєї думки. Можливо, я погано розуміюся на музиці…

— Авжеж!

— Розпрягайте, хлопці, коні, - всміхнулася Яна. — Третій дзвінок. Ходімо краще до залу.

— Смак треба мати, голубе, — сказав Лозовий, підвівшись. Маленька крихта морозива впала на столик, він вийняв сліпуче білу хусточку, недбалим рухом витер краплю. — Смак до прекрасного в житті. Хороша музика, вродлива жінка, гарний одяг, цікава робота… Для тебе існує тільки останнє. Ось перед тобою чарівна дівчина — пробач, Яно, я говоритиму компліменти. Так, чарівна дівчина, а що ти про неї знаєш? Що вона твій співробітник, товариш по роботі, темпфізик непоганий… і все. Ти, мабуть, не сказав би, якого кольору в неї очі, в якому вбранні вона прийшла на концерт. Поглянь на себе. Ти надів безглузду строкато-зелену краватку до жовтої сорочки. Яєчня з цибулею. І тобі байдуже. Математика! А жити коли?

— Борисе, перестань зараз же! — Яна гнівно насупила брови, де й подівся той чарівливий мрійний погляд, коли геніальний скрипаль примусив нас забути чи, може, згадати про все на світі.

— Пробач, я пожартував. І все ж… Несмак, друже, — це вже від природи. Ти в цьому не винен. Співчуваю.

Другий відділ концерту ми слухали втрьох — Тищенкове місце порожнювало. І гра Борщагова вже не хвилювала мене, як спочатку. Я майже не чув музики.

Ми вийшли з автобуса, чотири постаті в прозорих скафандрах з відкритими шоломами, і стали поряд навпроти сонця. Атемпороїд — наш корабель античасу — височів за кілька кроків. Націлений голками випромінювачів у небо, він скидався на велетенського сполоханого їжака.

Тищенко щільно закрив шолом.

— Не гаймо часу, — пролунав у навушниках його голос, — за кілька хвилин починаємо експеримент. Павлові ще треба перевірити настройку керування.

У колючому боці атемпороїда з'явився прямокутний отвір — корабель запрошував у дорогу. Урочистості першовідкриття чомусь не відчувалося зовсім, у голові бриніла безглузда дитяча лічилка: «Брів їжак колючий лісом та й зустрівся з жовтим лисом. Лис і каже їжаку…» От причепилося», — майнуло в думці.

— Їдьмо, хлопчики, — тихо промовила Яна.

— Заждіть-но трохи. — Лозовий гарячково нишпорив по кишенях скафандра. — Не можу без огиди дивитися на оце страховисько. І навіщо ми вигадали його, таке незграбне? — Він знайшов, нарешті, цигарки, знову поліз у кишеню. — Павлику, дай сірники, десь загубив свої.

Я подав Борисові запальничку.

— Не можна гаятись, лишилося шість хвилин. Борисе, ми порушуємо програму, — ще раз пролунав у навушниках Тищенків голос.

Лозовий не кваплячись клацнув запальничкою й жадібно, смакуючи затягнувся.

— Велике діло програма, я сам її складав, — видихнув він дим і плямкнув губами од насолоди. — Уявити важко, що я не можу закурити рівно тисячу років!

— Експеримент триватиме всього чверть години.

— Дякую, друже. Знаєш, хто ти? — Лозовий поплескав Тищенка по плечу. — Ти недбало запрограмований робот. Ти — правило без жодного винятку. Тобі ніколи не збагнути смаку маленьких утіх життя, нудна ти моя формуло!

Борис затягнувся вдруге — повільно, примруживши очі. Він добре вмів смакувати їх, ці маленькі втіхи життя. Довго не видихав диму. Потім пожбурив цигарку й закрив шолом.

— Усе. Два ковтки. Лізьмо в їжака.

Прямокутний отвір проковтнув нас і щез. Я став до пульта, увімкнув керування. Яскраво засвітилися екрани. Поклавши долоні на біоприймач, я подав кілька уявних команд, і жовта синусоїда на екрані настройки услід за моєю думкою змінила форму, витяглась, підкоряючись безмовному наказу, і знову застигла в чеканні. Біокерування працювало нормально.

Темпозиметр відлічував земний час. Було п'ятдесят вісім на дванадцяту, двадцять шосте березня, тисяча дев'ятсот сімдесят четвертий рік. За дві хвилини я накажу старт. Увімкнеться акумуляційний блок, злива протоенергії рине до антен-випромінювачів, навколо атемпороїда спалахне невидиме потужне поле античасу, і ми зробимо неймовірний стрибок. На тисячу років у минуле.

— Приготуйсь!..

Яна всміхнулася мені, і глузливі бісики в її очах спалахнули на мить яскравіше. «Брів їжак колючий лісом та й зустрівся з жовтим лисом…»

— Старт!

Був сліпучий морок, і чорна ніч тривала десять століть, і тисячу років гриміла дзвінка тиша.

Людина розкраяла землю і поховала в неї зернини, одну по одній. Пождала, поки вистигне колосся, зібрала врожай і дала поживу іншим: матері, жінці, дітям. Земля потребувала уважних рук і тому дарувала людині любов. Народжувалися діти, щоб краяти землю, а щедра земля віддячувала їм хлібом, щоб народжувалися діти. І так було завжди.

Стояв березневий день дев'ятсот сімдесят четвертого року, подекуди білими шматками ще лежав сніг, але весняне сонце вже панувало на землі.

Двоє йшли назустріч — юнак і дівчина. Ось вони зупинилися і застигли — дві стрункі постаті на тлі одвічного неба. Землею простувала любов.

— Вони не бачать нас, Павлику! — прошепотіла Яна.

— Так і повинно бути, — відповів