Олександр Павлович Бердник - З далеких планет, Олександр Павлович Бердник
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але ж ми чужі вам?
— Чому ж чужі? Хіба ми не знайшли спільних думок? Хіба кращі ідеали наші не спільні? Хіба, як ми вже говорили, наші світи — це не грані єдиного світу.
— Я не зовсім розумію, — розгубився я перед навалою незвичних ідей. — Де вони з’єднуються?
— З’єднуються вони в суті своїй, в третьому світі, світі синтезу.
— Ще є третій світ? — здивувалася Лю.
— Так, — відповів Геон. — І той світ є синтезом двох наших світів…
— Тобто єдиний кристал?
— Правильно. Тільки він вже не світ умовних форм, а істинних сутностей. Час і простір, рух, форма — все це лиш прояви, частинні грані справжньої реальності світу синтезу.
— І там теж є буття?
— Безумовно. Буття є скрізь, де є щось. Там буття незрівнянно багатше, ніж в наших світах. Воно проявляється на вищому рівні.
— І воно недосяжне для наших світів?
— Навпаки. Ми йдемо туди. Це найближчий пункт еволюції. І ми і ви. Саме там, як я сказав, з’єднуються лінії розвитку двох світів.
— Свідомість не сприймає, — жалісно прошепотіла Лю. — Але все це прекрасно…
— А тепер… чи можна проникнути в світ синтезу? — несміливо запитав я.
Геон завагався, уважно дивився на нас, потім промовив:
— Ми робимо це. Такий дослід небезпечний. Світ синтезу — це світ найвищих, наймогутніших, найчистіших енергій. Важко витримати таку неймовірну напругу. Але якщо єство істоти сповнене сміливості, чистоти й енергії — це можна зробити. Тільки ненадовго. Я був там кілька разів. Це — чарівне видовище, про яке нічого не можна сказати, його треба бачити…
Ми з Лю переглянулися. Одна й та ж думка промайнула в моїй і її свідомості. Я поглянув на Геона. Він підняв руку, ніби заспокоюючи мене.
— Не треба говорити. Я вже зрозумів ваше бажання.
Лю простягла мені руку, я стиснув її міцно, і ми піднялися в єдиному пориві.
— Хай буде так. Тільки ще одне попередження. Такий зліт на вершину буття не дається даром. Витративши свою енергію, ви можете знову впасти на нижчі щаблі існування і потрапити в лабети Чорних Тиранів.
— Нам не страшно це, — твердо сказав я: — Ми виберемось від них.
— Я буду ждати вас, — тихо відповів Геон. — А тепер ідіть за мною.
Він рушив до отвору в стіні, ми ввійшли до невеликої сфери, заповненої блакитною імлою. Геон залишив нас посередині, між кільцями мерехтливих спіралей, відступив убік.
— Сповніться найвищим бажанням! — пролунав громовий голос.
Я обняв Лю, поглянув у її очі. Вони запалили в моїх грудях високе стремління, сповнили силою.
Запала тиша. Непорушна, неймовірна тиша. Обриси приміщення зникли, розтанули форми, речі. Навколо не було нічого.
А потім нас огорнула пітьма, повна пітьма. Вона розстилалася в безмежність. В ній не було ні часу, ні простору, ні сонць, ні планет, ні людей, ні рослин. В ній не було ніяких форм, ніяких предметів. А разом з тим в ній було все. Все, що я бачив, чув або міг узнати колись, тепер чи в майбутньому. Ви не зрозумієте мене. Це треба відчути.
Вогняні, величезної сили потоки енергії пронизували нас, єднали нас з дивними сутностями того світу. Ми відчували їх, єдналися з ними, вбирали в себе вражаючі тайни.
А потім — страшний удар кинув нас униз. Мізерна енергія нашої свідомості миттю витратилася в світі синтезу, не в силі витримати потужних потоків. Навколо замерехтіли барвисті тіні, потім темрява поглинула нас.
Від сильного потрясіння я знепритомнів…
Розділ шостийУЛЬТИМАТУМ
Коли я отямився, навколо був морок і фіолетове небо. Я згадав попередження Геона. Ми справді витратили всю енергію в світі синтезу і впали сюди, на дно антисвіту. Тіло позбавилось сили, свідомість затуманилася.
— Лю, — покликав я.
— Я тут, — почувся голос.
Я побачив її обличчя. Воно було змарніле, виснажене. Очі Люсі згасли, потьмяніли.
— Де ми? — запитав я.
— В якомусь приміщенні.
Сутінки навколо трохи розвіялися, ми побачили біля себе юрбу чорних істот. Вони тісною стіною оточували нас з трьох боків. А з четвертого бовваніло підвищення, на якому сиділа істота. Я намагався розібрати її риси, форму, але мені це не вдалося. Було тільки відчуття дисгармонії, жорстокості і невблаганної сили.
— Вам не вдалося втекти від мене, володаря, — прозвучав іронічний голос. — Тепер ви в моїх руках, люди сусіднього світу.
Ми мовчали. Голос чорної істоти на троні зміцнів, сповнився люттю:
— Чому ви не відповідаєте? Як ви потрапили знову сюди? Вас викинули з вищої сфери?
— Мовчи, Генріху. Не треба, — благально прошепотіла Лю.
— Цього тільки й можна ждати від них, — гримів Чорний Тиран. — Вони непостійні, як стихії. Найменше коливання енергії позбавляє істоту права перебувати в тій сфері. Кому потрібне таке абсурдне, непостійне існування?
Володар схилився наперед, і в його словах забриніли спокусливі нотки:
— Тільки в моїх володіннях буття стабільне, вічне. Мої піддані впевнені в своєму становищі, їм не треба безглуздого принципу вдосконалення. Ми визнаємо лиш принцип насолоди — єдиного стимулу існування. Ви зрозуміли мене, люди іншого світу? Залишайтеся тут. Добровільно. Ви будете щасливі. Ви разом з нами підете шляхом насолоди і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З далеких планет, Олександр Павлович Бердник», після закриття браузера.