Олександр Ісаакович Мірер - "Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер

Сур його добре запакував. Маленьку штуковину теж, — у стальну коробочку.

— Щоб не балакала? Догадливий твій Сур… Як його звати по-справжньому?

Я сказав.

— Вірмени — хороший народ… Та що це — нікого не обганяємо, вже кілометрів вісім проїхали!

Я заперечив, що обганяли багатьох. Ганна Єгорівна пояснила, що всі ці вантажні машини йдуть у довколишні села, а в райцентр чи на залізницю ніхто не їде. Звідки вона знає? Око досвідченого водія. Вона понад тридцять років їздить, із війни.

Так ми розмовляли, і раптом вона сказала:

— Лягай і заплющ очі! Дихай ротом, очей не розтуляй. Приїхали, здається…

— А очі навіщо?

— Швидше повірять, що ти хворий.

“З дороги, ей, з дороги…” — вимовляв гудок.

Потім вискнули гальма, і Ганна Єгорівна крикнула:

— Попутних не беру — інфекційний хворий!

Відповів чоловічий голос:

— Проїзд закрито. На дорозі аварія.

— Я об’їду. Дитина в тяжкому стані.

— Проїзд закрито до сімнадцятої години.

Втрутився другий чоловічий голос:

— Вибачайте, лікарю, — служба. Ми б із дорогою душею пропустили, так начальство нас не помилує…

Перший голос:

— Зайві балачки. Вертайтеся! В Тугарині є лікарня. Поки проговорите, хлопчина й помре.

Гаяна Єгорівна:

— Покажіть ваше посвідчення, сержанте. Я мушу знати, на кого скаржитися в області.

Другий голос:

— Будь ласка, будь ласка! Ми б із дорогою душею!

Новий чоловічий голос:

— Лікарю, не прихопите до міста? Вони мене затримали, і моє мотодиво зіпсувалося від злості.

— Не можу, голубе… — флегматично промовила басом Ганна Єгорівна. — У мене хворий. Жиклер продуйте… Сержанте, гарантую вам стягнення.

Хтось відійшов од нашого “Москвича” — посвітлішало. Тоді третій голос зашепотів:

— Лікарю, я знаю об’їзд через Березове… У район треба, до зарізу… Візьміть, я імунний!

— А машину кинете?

— Одружуватись їду, не до машини. А ці відбуксирують, я їм троячку дам! — поспішав голос.

— Змалку на що хворіли? — спитала Ганна Єгорівна.

Я ледве не пирснув.

— На свинку, вітрянку і оцей… коклюш…

— Домовляйтеся про машину, тільки скоріше! — І після паузи: — Альошо, ти лежи. Якщо я чхну, починай стогнати… Мерщій, мерщій!

Передні дверцята ляснули, сонце з моїх ніг перебралося на голову — ми їхали назад.

— Що з хлопчиком? — запитав новий попутник.

— Свинка, — відрубала лікарка.

— Ой-йой-йой… Дуже погано?

Вона промовчала. Потім спитала:

— Повертати на Березове, кажете? Там же колода, шлагбаум.

— Об’їдемо, це нічого. Грунт твердий. Я рибалити їздив туди дві тисячі разів. Або трохи менше.

— Пустуєте, жених…

— Моє діло женихівське, лікарю. Майже новоженець.

— Отже, об’їзд через Березове теж заборонений? І там аварія?

— Це ж чому? — запитав попутник.

— Не знаю. Ви ж не сказали при міліції про цей варіант… До міста просилися…

Мовчання. Я обережно розтулив повіки і по мітив, що пасажир пильно дивиться на лікарку. У нього був кирпатий ніс і руді вії.

— Ось і колода, — сказала вона. — А ви для жениха не підстаркуватий, юначе?

Тоді він випалив:

— Ох, лікарю! У Тугарині коїться щось недобре.

Автомобіль зупинився. Нас обігнала вантажна машина. Ганна Єгорівна примружилася на пасажира.

— У вас ангіна, — сказала вона.

— Лікарю! — застогнав попутник. — Яка ангіна?

— Покажіть горло… Ну?

Він злякано розтулив рота.

— Гаразд, — кивнула лікарка. — Альошо, ти можеш сісти. Ми їдемо на Березове. Що ви помітили дивного в місті… Обережно, вибоїна… І як вас звати-величати?

Розумієте, дядько також поспішав у район, щоб забити тривогу. Він знав дрібниці: що міжміський телефонний зв’язок припинився, що автобусні рейси відмінено до сімнадцятої години, і що заводу тракторного обладнання заборонили відправляти продукцію на залізницю — найближча станція теж у райцентрі. Він говорив, збиваючись від хвилювання.

— Я хлопчаком залишався в окупації, під фріцами. Ви, мабуть, військовий лікар? Майор медичної служби? Ну, ви страху не знали…

— Як сказати…

— Даруйте, звичайно, — квапливо мовив попутник. — Ви того страху не знаєте. Неначе повітря просмерділося — звідусіль страшно. Від наказів страшно, від усього… І зараз смородом повіяло. Хто ж тут винен? — Він злякано дивився на Ганну Єгорівпу. — Аварія — це так. Зірвало міст, звісно, стовпи повалило… — Він крутився на сидінні, поглядаючи то на мене, то на лікарку. — І телефонні дроти зірвано. Лікарю! — вигукнув він. — Я вам кажу. Правду! Фактів немає, тільки сморід. Туди не можна, сюди…

— Чого ж ви поїхали без фактів?

— З переляку, — жалісним голосом зізнався дядько. — Користь буде, і сам врятуюся. Страшно. Мене в гестапо били.

— Он як! — сказала лікарка. — А все ж чуття вас не підвело. Часом і з переляку діють правильно.

— Не підвело? І факти є? — стрепенувся він. — То ж бо я й бачу — хлопчина й не хворий зовсім.

— А ви не дивіться, — відрубала Ганна Єгорівна.

Я не пам’ятаю, як звали попутника — чи то Миколою Івановичем, чи то Іваном Миколайовичем. Ми розлучилися дуже скоро. В Березові, біля броду.

Березівський дерев’яний міст згорів невдовзі перед нашим приїздом —