Леонід Миколайович Панасенко - Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко

діб без хвилини перерви. Працювали по черзі, часто мінялися.

Безліч разів виходив з нами на зв’язок Іван Моревіль, питав про самопочуття, про допомогу, від імені всіх землян переказував вітання і бажав успіху… Та лічильник Бакса вже захлинався. Часом здавалося, що я відчуваю, як мене пронизує потік нейтронів. Костюми вже не рятували. Першим знепритомнів Лавро Білий, і відразу за ним Лукаш Гудим. їх винесли представники медичної служби, з’явившись несподівано, ще до нашого виклику, з глибини головного тунелю. Аж тоді я зрозумів — за нами постійно стежили. Роздивившись, помітив п’ять червоних сигнальних вогників телекаріусів — тож усі ці дні нас транслювали по Всеземній Телеінформаційній Системі…

— А чому ви відмовилися від допомоги? Пам’ятаю, тоді навіть ішлося про заміну всіх бригадою біокіберів… — несміливо перебив його журналіст.

— Так, коли знепритомніли Лавро Білий та Лукаш Гудим, Іван Моревіль категорично заявив, що вимагає нашої заміни. Але то було недоцільно. Кожен з нас був уже, як решето. До того ж нас вважали найкращими когераторами Сонячної Системи… Біокібери не були б нам гідною заміною. Зрозумійте мене правильно. Вони молодці, вони завжди працюють з максимальною віддачею, та коли треба зробити неможливе, тоді потрібна людина. Вона часом витримує неможливе…

— Людина справді велика загадка, — мовив журналіст. — Але біокібер Доброслав був з вами до останньої хвилини. Він також витримав.

— Можливо. Я погано пам’ятаю останні дні… З другим контейнером було ще важче. Вивільнення енергії катастрофічно прискорювалось, ми самі це прискорювали своїм втручанням. А швидкості анігіляції змінити не могли;. До того ж з кожним днем нас ставало менше, і більше часу доводилось перебувати під смертоносним потоком нейтронів… Останніх днів я зовсім не пам’ятаю. Не можу сказати точно, коли відмовила пам’ять. Здається, то був день одинадцятий… Але я так само затято брався до когерата, як надходила черга, впевнено краяв смертоносний контейнер. Так розповідали мені потім ті, хто сидів біля телеекранів. Та я нічого не пам’ятаю, — в голосі Самійла Боруня вчувалася гордість за себе, за людину. — Кажуть, я останнім вийшов після знешкодженого другого контейнера…

— Так, ви були останнім. Вас виніс біокібер Доброслав. Ви вже не могли самі йти… З його пошкоджених вазопроводів витікала біоплазма, та він виніс вас, мов малу дитину. Напружуючи останні сили, ви кричали: “Чуєте, хлопці! Все гаразд! Земля, наша Земля!”

— Справді? Не пам’ятаю цього. І ніхто мені не розповів. І Олесь Буркун не писав про це… А чому?

— Останні години жоден з телекаріусів не працював. Вони були пошкоджені нейтронним потоком. Тож телеінформатори на Землі мовчали… А лікар, що відправляв вас і Доброслава на поверхню, був такий схвильований… Тому про це ніхто й не знав. Та й хіба це так важливо? А ви справді не пам’ятаєте?

Самійло Борунь голосно розсміявся:

— Справді, я нічого не пам’ятаю. Ви мені не вірите?

— Колись не вірив…

— Даруйте, а звідки вам відомі такі подробиці?

— Я… біокібер Доброслав.

— Ви? Доброслав?.. — Усе тіло чоловіка напружилося. — І ви чекали десять років, щоб сказати мені про це? Чому?! — Йому на очі навернулися сльози. — Ми дуже змінилися, — сказав по паузі. — Чому ми з вами не зустрічалися ці роки? Позаминулої осені в “Континенталі”… Всі, хто залишився… Чому вас не було, Доброславе?

— Пробачте, я гадав, що ви не хочете мене бачити… Я не розумів чому, але так думав… Пробачте, я не вірив, що ви не пам’ятаєте…

— Як ти міг, Доброславе? — Самійло Борунь уже не стримував сліз.

Вони довго дивились один на одного.

— Це треба бути біокібером, щоб отак… — крізь сльози мовив Самійло. — Ти дуже змінився.

— Та й вас важко впізнати. Але ми живемо. І я завжди казав собі: то пусте, що він не хоче мене бачити, що він забув про мене. Головне — ми всі витримали, залишилася Земля… А знаєте, у мене в серці ніколи не було зла… Я тоді витримав тільки завдяки вам, тільки завдяки вам…

Володимир Заєць
ТЕМПОНАВТИ — ТАК ЇХ НАЗВУТЬ

— Я в магазин збігаю, — сказала дружина, застібаючи благеньке пальто, — а ти на молоко поглядай.

— Угу, — пробурмотів Максим.

Ніна раптом розсердилась.

— Повтори, що я сказала!

— Повторюю, — покірно відповів Максим, роздумуючи над тим, чим же можна замінити цей важливий площинний транзистор. — Що?

— От біда мені з тобою! — спалахнула дружина і, скинувши пальто, побігла на кухню.

У двері подзвонили, і Корнєєв почув голос сусідки. Розмова зайшла про нього.

— Важко тобі з ним, сердешній! — співчутливо воркотіла сусідка.

— Так, — погоджувалася дружина. — Все я та я по господарству б’юсь, як риба об лід. А він то в бібліотеці сидить, зарившись, мов кріт, у книжки, то вдома з металевими цяцьками морочиться. А для сім’ї чоловік, годувальник потрібен, а не подоба до нього.

Максим тяжко зітхнув і схилився над схемою. Дружина, звичайно, по-своєму має рацію. Сім’я одними лише ідеями ситою не буде, а конструювання машини часу відбирало усі вільні години. Через неї, машину, він, інженер, працював у позавідомчій охороні. В результаті вийшов значний виграш у часі: доба — чергування, три — вдома, зате давався взнаки програш у платні. Гнітила Максима і принизлива слава дивака-винахідника, мало не божевільного, який тішить себе нездійсненними надіями і свідомо робить казна-що. Злі язики прирівнювали його до винахідників вічного двигуна, і тільки сам він непохитно вірив у свою ідею.

Він вірив і знав, що співіснують на одній просторово-часовій осі минуле, сучасне і майбутнє. Одне з питань хвилювало його найбільше: як жорстоко майбутнє детерміноване минулим? Контури майбутнього розпливаються, і в ньому