Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

А коли б міг озирнутися, то вимітив би в юрбі і Діда, і Гусака, і ту кралю, яка його хоч уразила, але не захопила. «А може б, і захопила, точніше, полонила, — блаженно подумав Теодор, адже його вели ніби бранця, а це хіба не полон? — Добре, що виявився достатньо остережний». «Тепер я в полоні, — сказав подумки хлопець, — але не в тому, від того все-таки втік».

Зрештою, хто б побачив у юрбі тих трьох, міг би й здивуватися, бо ті крокували з іншими цілком задоволено, і це, можливо, тому, що бачили зв’язану і заарканену таку людину, яка у своєму короткому житті примудрилася не вчинити жодного кривого дійства, хіба часом зайву чарчину випивала. І саме тому, що Теодор був надто в тому впевнений (хоч добре відав: нема людини без гріха, хіба коли помре, та й тоді здійснені в житті гріхи навряд чи покинуть померлого), йому дуже хотілося якнайшвидше дістатися до раки святого Макарія Токаревського, щоб там нарешті виявилася його правда. Бо про святого ходила ще й така слава, що він дуже милостивий до правдолюбців, а тих, хто хоче його чи світ одурити, своїм добротворенням ніколи не наділяє, — ось чому Петровський-Лико поспішав до раки, бо анітрохи не боявся зустрічі з ним. Була ще одна причина, чому хлопець праг швидше дійти до гробу святого: його одур з голови до решти не виплив, прочуваючись там, як клапті туману, чи якоїсь їджі, чи як накип, і тільки це каламутило його світлий розмисел. А так сталося, можливо, тому, бо ті троє, звідники та дівка, недаремно влились у юрбу, котра захоплено йшла на прощу, а коли це припущення визнати за слушне, то не були й вони бездільні, а й там чинили свою чаклунську справу, нахукуючи на Теодора запаху малмазії; тому той смак і досі стояв у нього в роті, не кажучи й про те, що й туманець у голові відгонив малмазією. Тим-то хлопець здобував у цій оказії й практичного інтереса: вивільнитися з тієї немочі за допомогою таки святого, а що так станеться, ані на мак не сумнівався.

Отож процесія ввійшла до церковного цвинтаря (тоді так звалося місце біля церкви, як правило, огороджене. — Прим. М. Лика), а відтак юлом двигнули до раки в саму церкву — всі, та не всі, бо ще перед входом на цвинтар з юрби, як рибини, вислизнули притьма три постаті: одна жіноча, а дві чоловічі, та й подалися хутенько не знати куди — цього, правда, Теодор не відав, але після того одуру в голові таки поменшало на три чисниці…

Оте, що творилось у церкві, сам Теодор описав доста чітко, отож можна передати слово і йому самому, принаймні тим задовольню свого приятеля-професора, який вимагає документації фактів і трохи сердиться, а ще й кпить із мене за мої фантазійні розльоти. Зрештою, зацитувавши те, що було написано не тепер, а в середині XVIII століття, можна переконати читача, що оповідь автентична. Святий Макарій хлопця, звісно, не побив, а зцілив. Отож:

Не сходив він (Теодор. — В. Ш.) із церкви, почав-бо віщати, Казав про святе диво; був близько до смерті, А тут немов прокинувсь ізцілений прецінь. Себе-бо мав сітками диявола ввити, Молитвами святого зірвав оті сіті. Отак канцеляриста вчинив був на диво — Лиха ота підступність звелася щасливо…

Отже, що нам вістить цей фрагмент? Не тільки те, що святий Макарій Токаревський нашого рицаря неоціненної печалі не побив, а дав йому змогу виголосити в церкві орацію («почав-бо віщати»), і ми, обидва «я» цього скрипту, певні, що вчинив те за всіма законами мистецтва риторики, які твердо засвоїв у риторичному класі Київської академії, — шкода, що та орація не була записана, а коли була, то не збереглася; зрештою, можна було б зробити її стилізацію, але не чинитимемо цього, бо цікаве в одному часі стає нудним ув іншому, а друге «я», тобто засвідчений автор, боїться знудити тією орацією читача. Можна лише ствердити, що наш ритор напевне звістив людям те, що ми вже сповістили, і це був би повтор, а цікаве могло бути хіба те, що навряд чи Теодор сказав про себе все так, як було: одне примислив би при побудові риторичних фігур, а інше перебільшив би, і перебільшення мало б творитися не на його честь, а святого Макарія, а ми не про Макарія пишемо, хоч його історія теж не без інтересу, а про Теодора, який те житіє й написав. Друге, на чому спинилася наша увага в зацитованому вірші, це рядки: «Себе-бо мав сітками диявола ввити, // Молитвами святого зірвав оті сіті». Отже, йдеться не про представників касти чародіїв, як це було в оповіді про князя Лика, а про самого диявола. От чому Дід, Гусак і Краля здогадно подаються тут як демонологічні образи, а не як живі люди, хай і чарівницького цеху. Принаймні те, що з ним сталося в тій загадковій хаті (хоч є запевнення, що хата таки належала Петровському), сам Теодор-канцеляриста трактував образно як диявольські сіті, зазначивши, що допоміг йому їх зірвати таки святий Макарій і ніхто більше. Все разом, що з ним чинилося, зветься тут «лихою підступністю».

Але це ще не все. Виявляється, коли хлопця привели до раки святого, хоч не впав там непритомний, але присутність у ньому нечистої сили змлоїла нутро, тож йому подали випити води, як і чиниться в таких випадках. І що сталося? А дивовижа. Цитуємо:

Ємку у тому зміну всі також признали: Не воду йому, отже, а мед подавали, —

тобто вода, якою поїли Теодора, перетворилася, звісно, не в малмазію, а в справжній мед, що неймовірно здивувало «седмичного священика»