Олександр Казимирович Вільчинський - Льодовик

спершу туди ввійшли лише старі, а вже потім їх замінили молоді, і в тому була мудра логіка старих) із безпретензійною назвою — Технічна комісія. Навіть ті, що до того не сказали українською ні слова, починали говорити нею і каялися, що не зробили цього раніше, хоча їх ніхто й не просив каятися.

Льодовик спонукав повернутися до витоків, і всі були в одному пориві: якщо треба сто років, то й сто, а якщо тисячу, то й тисячу! Але вистоїмо. Хоча у душі кожен сподівався максимум на кілька років життя поряд із усією тією масою «дорогих гостей», переселенців із північного сходу.

Зберегти себе і не перемішатися, не розчинитися. Усі громадяни України проявили небачену до того одностайність і якось в один момент, не змовляючись, заговорили українською. Всі, як один, незалежно — українці, росіяни, євреї, греки, гагаузи, угорці і навіть ті, що називали себе закарпатськими русинами, відмовлялися читати російськомовні газети, дивитися телебачення і слухати радіо.

Пізніше, вже після заворушень у Москві і зміни їхніх «царів», коли їхня Технічна комісія уклала з нами угоду про перебування на нашій території їхніх «кліматичних біженців», то навіть найняти із наших громадян якогось працівника для якихось їхніх установ, що покликані були забезпечити життєдіяльність усієї цієї переселенської маси, було великою проблемою. Це саме і щодо редакції єдиної російськомовної газети, яку вони тут, у Києві, згідно з угодою, відкрили не для своїх, а для наших. Парадокс, але ніхто із наших не погоджувався іти туди навіть прибиральницею, не те що редактором. Ніхто не бажав на них працювати. Щось схоже було хіба на Західній Україні у 1990–91 роках, при тих перших ковтках свободи.

Але то все одно не порівняти із консолідацією періоду нейтронного шантажу. І у Донецьку українська лунала у ці дні навіть бадьоріше, ніж у Львові…

— Якщо вони так, то ми їм оце! — різні варіації на тему «дулі з маком» я чув тієї ночі і не вірив своїм вухам.

Ще тиждень, навіть день перед тим ніхто не вірив, що взагалі таке можливе. І хоч наш люд час від часу і до того дивував, якщо згадати той же 1991 рік, чи й Помаранчеву революцію, але щоб аж так, аж такою одностайністю — то такого не сподівався ніхто: ні вороги, ні друзі — ніхто, жодні дармоїди аналітики не могли цього передбачити! Нейтронна загроза, можна сказати, за одну добу зробила із нас націю. Йдеться, звичайно, про щось більше, ніж кордони, мова, релігія, історія, культура чи побутові звички. Це називається — спільна доля.

Зазвичай таке не з'являється в один день, для цього потрібна колективна пам'ять і століття злетів та падінь або загроза бути знищеними всім одразу… Гарячі голови, як–от наш Мамонт, який, відклавши льодоруба, любить вдавати із себе вумного, так і каже, що це Боже провидіння і що так нам усім і треба було, з тим Льодовиком!

І все ж, після того як Технічна комісія у всіх прямих ефірах оголосила, що ми не збираємося здаватися, і готові померти за свою землю, як і в часи Тузли, почали крутити: «Одна калина за вікном, одна родина за столом…», то кремлівські пацюки почали поволі давати задню. Мовляв, їх неправильно зрозуміли, а Гебістов навіть сам звернувся до нас каліченою українською. А все, що було після того — ще одне звернення Технічної комісії і той термін, протягнутий через ООН, «кліматичні біженці», бо «дорогі гості», — це вже з'явилося потім.

Умить усі ефіри стали україномовними, усі газети, журнали, у тому числі й глянцеві. Все кіно — також тільки українською, я й не знав, що у нас стільки фільмів, яких раніше не показували. Навіть у Криму закінчилося домінування російської культури. Було відчуття, що всі начеб просто чекали приводу і нарешті його отримали, щоб навернутися до українського. Якось в одній із «ворожих» українських газет, котрі часом підбираю на столі у Міховій приймальні, поки його секретарка Валюша їх не приховає, вичитав, мовляв, це тоді віддалено нагадувало Чехословаччину 1968–го. Бо і в Празі шістдесят восьмого на знак протесту проти радянської окупації також усі одразу забули російську музику, російських співаків, російське кіно і російську літературу, а за кілька днів найпопулярнішими мелодіями всіх кабаків стало кантрі…

Хоча вже тепер лунають голоси і про те, що така раптова добровільна «українізація» всього і вся може мати й негативні наслідки. Мовляв, українці ще чого доброго почнуть вважати себе «пупами землі» і якимось чином захочуть доводити свою вищість над іншими, у першу чергу над найближчими сусідами. А це може сумно закінчитися. Бо ж, як і на початку 1990–х, знову почали з'являтися брошури, де стверджується, що українці і єгипетські піраміди збудували, і Вавилон також, і навіть Ісус Христос є сином не єврейки, а українки.

Я навіть поділився цими міркуваннями із Петрунею, але, на його думку, всі ці брошурки — просто бздури другосортних ідіотів, а оскільки ми тепер разом з усіма в Альянсі, то на ці примітивні страшилки просто начхати.

— Пане Миколо, ми ж тепер в Альянсі, а кацапи під кригою. Не бійсь! — І очі добрі–предобрі, як завжди, коли наш Мамонт вважає, що кидає лайном собачим на свою історичну батьківщину.

— Петруню, дорогенький… — починаю вкрадливо.

— Що, пане Миколо?

— Дорогенький…

— Йоб!.. — він уже напоготові, але я не даю йому закінчити.

— Таваріщ Петруня, смірно! — раптово рубаю йому, це моя маленька помста за принижену Расєю, чи то пак Московію, якої тепер уже ніхто не боїться.

— Так дєржать, пане Коломбо! — парирує Петруня.

— Отставіть! Вольно! — не даю я йому розслабитися.

— Хенде хох! Йоб вашу мать! — жартома замахується він на мене льодорубом, або шведською бензопилкою, або зігнутим ломом, або просто тим, що є під руками, і на тому дискурс тимчасово вичерпується.

Насправді росіянам, які у нас живуть, та й багатьом українцям, найважче було позбуватися вживання імен і по батькові. Бо ж якщо вже до європейської норми, то в усьому, а найперше,