Юрій Корнійович Смолич - Прекрасні катастрофи

Щиро лаючись — не знати на кого і за віщо, — попрямувала Сахно до палацу, на своє вікно, що блідо-блідо висвічувало в перших ясних світлинах зорі.

Палац спав. Вільний від замків, мовчазний і дико-безлюдний.

Сахно хутко проминула терасу, ґанок і анфіладу порожніх, моторошних покоїв. У своїй кімнаті вона тихо роздяглася й лягла в ліжко. Зразу ж страшенно захотілося, спати. Довга днина, сила вражень, а ще більше хвилювань чинили своє: повіки злипалися, в голові шуміло й терпко завмирало, думки не снувалися, нерви охляли.

Але враз її збудив звук. Сахно вмить прокинулась і сіла на ліжку. Звук повторився. Тепер вона зрозуміла — це був тоненький дзвін електричного дзвоника. Не второпавши, звідки лине цей дзвін, Сахно здивовано роздивилася. Тоді задзвонило втретє. Телефон. Сахно зовсім забула про нього.

Дивуючися, хто ж це може тут їй уночі телефонувати, Сахно взяла трубку. Звідтіля линув знайомий горловий голос Чіпаріу.

Сахно з полегшенням зітхнула. Чіпаріу! І як це могла вона забути за Чіпаріу. Де він і що робить? Чи добре йому?

Чіпаріу довго перепрошував, що збудив, мабуть, Сахно, що дзвонить так рано, але він дзвонив ще звечора кілька разів і турбується, що Сахно йому не відповідає. Коли, нарешті, Сахно його заспокоїла, що вона не спить, Чіпаріу перейшов до справи.

— Чи хутко поїдемо звідси? — питався він. — А хіба що?

— Як собі хочете, а мені тут зле.

— Зле? Чого б то? Про вас не турбуються? Я завтра ж скажу господареві…

— Не те. Мною аж надто піклуються. Я живу просто в розкошах. Але в тім-то й горе, що я не знаю, хто про мене дбає. Я не бачу нікого. Розумієте — нікого, крім цього ідіота лакея з бридкою целулоїдною пикою. Я не бачу людей. Далебі, хай не буду я шофером Чіпаріу, а мені тут моторошно! Як собі хочете, а я довго так не витримаю.

Далі Чіпаріу закидав Сахно запитаннями, як їй, що вона робить, що бачила, що чула і чи не почуває того ж, що й він, Чіпаріу? Сахно, як могла, заспокоїла його й пообіцяла, що завтра неодмінно з ним побачиться. Що ж до від’їзду, то це буде теж незабаром — завтра чи післязавтра.

— Ви думаєте, я не пробував уже до вас проскочити? — бідкався Чіпаріу. — Ще б пак! Таж цей проклятий електричний мур! Я зловив кота й кинув його на гребінь муру — згорів миттю.

Розмова з Чіпаріу якось заспокоїла Сахно. Приємно було відчути, що близько є звичайна, простісінька собі, без усяких таємниць людина. Це бадьорило й гонило прикре почуття моторошності. Однак розмова ця сполохала сон, і до перших променів сонця Сахно так і не змогла заснути.

Коли другого ранку Сахно з великим запізненням вийшла до сніданку, господаря вже не було. Стіл стояв сервований на одну персону.

«Вже поснідав і, мабуть, вирушив по хазяйству», — Є подумала Сахно й узялася снідати. Вона не дуже й жалкувала за тим, що проґавила господаря і, очевидно, цілий ранок лишиться на самоті. Сахно нічого не мала проти того, щоб наодинці розібратись у вчорашніх подіях.

Проте її самотність не була цілковитою. Зразу ж з’явився Хаквілавіліс і взявся прислуговувати. Цей індивід уже починав набридати Сахно. його червона твар у чорних окулярах, його педантична акуратність і автоматична точність при всіх вадах — глухоті, сліпоті й німоті, — Є ці пластичні рухи, наче він виконував якусь пантоміму на сцені театру, а не робив звичайне діло — все це було незвичайне, незрозуміле і дратувало. Перше Сахно хотіла була відіслати його або розпитатися про господаря, але, згадавши, що балакати до нього — марна справа, поквапилася закінчити сніданок якнайшвидше, щоб позбутися цього неприємного спільника.

Нарешті сніданок закінчено, лакей піщов, і Сахно змогла на самоті запалити сигарету.

Події минулої ночі зовсім стурбували її, і зараз в ній змагалося два бажання: одно — негайно покинути все до чорта і скоріше їхати звідси, з цього оповитого таємницями й дурними страхіттями місця, і друге — навпаки, залишитися довше, дізнатися про всі таємниці, аж поки все стане ясне й зрозуміле. Сахно силкувалася розважити себе, доводячи, що все це дурниці, просто збіг випадкових подій, які через свою несподіваність набирали якоїсь, фантастичності. Однак таке заспокоєння зле давалося Сахно. Надто дужі були враження минулої ночі, коли зіставити їх з подіями попереднього дня.

У цей час дозвілля Сахно зненацька було порушене. На терасу вийшов доктор Гальванеску. Він з’явився з середніх покоїв. Привітавшись, він спинився при пор. озі, про щось заклопотано міркуючи. Зодягнутий був не так, як завжди, а в фланелевий костюм для подорожування й фетрову шляпу. В руці мав плащ і валізку. Через плече висів нерозлучний радіоапарат.

— Я маю лишити вас на деякий час, — сказав він. — На превеликий жаль, наші огляди доведеться припинити на один день. Мені спішно треба їхати до Галаца. Я повернусь увечері або вночі. У всякому разі, завтра ми вчасно відновимо наші огляди.

— Дарма. Не турбуйтеся, — поспішила Сахно. — Шкода тільки, що вам треба втомлюватися, подорожуючи. Щодо мене, то я залюбки перепочину один день. Знаєте, така сила вражень…

Говорячи це, Сахно нишком пильно придивлялася до господаря, силкуючись збагнути, чи відомі йому події сьогоднішньої ночі. Але доктор Гальванеску нічим не зраджував себе, і з його поводження годі було про щось догадатися.

— Ви можете працювати сьогодні в бібліотеці й добре ознайомитися з діаграмами. Але, будь ласка, пам’ятайте про нашу умову і не підходьте близько до муру, не наробіть собі неприємностей.

Згадка про мур відродила спомини й про всі інші таємниці місцевого життя і занепокоїла Сахно. Вона ладна була попросити професора взяти й її з собою до Галаца. Проте вона перемогла себе і тільки подякувала, з гідністю запевнивши, що вона добре вміє додержувати свого слова.

— От і чудово! Зрештою недодержання слова пошкодить тільки вам, а не мені. З тим бувайте. Хаквілавіліс