Василь Григорович Ян - Чінгісхан

Увесь натовп стає на коліна перед володарем, видно лише халати, що нагадують хвилі завжди неспокійного Хорезмського моря[41].

— Хай буде здоровий падишах! — звучать, як луна, останні віддалені вигуки, і все замовкає. Сонце ховається, і степ потопає в синіх сутінках і мовчанні. У погасаючому світлі шах бачить, як зігнуті спини повзуть до нього, підіймаючись по схилу горба.

— Годі, назад! — наказує шах. Але спини наближаються з усіх боків, незчисленні спини у смугастих халатах, підперезаних оранжевими поясами. Шахові здається, що в усіх за пазухою приховані вигострені ножі. Люди хочуть зарізати свого володаря. Він кидається вперед і б’є ногою найближчого, халат звивається і відлітає, як птах, — під ним нікого нема. Шах відкидає ногою інші халати, — і під ними так само порожньо. «Але серед них є один! Він сховався, щоб підкрастися і вдарити ножем у моє серце, серце, яке живе і б’ється тільки для щастя і величі славного роду хорезм-шахів».

— Годі! Шах наказує вам: ідіть собі! — Голос звучить глухо, ледь чутно, — і все зникає. Степ розлягається навколо безлюдний, сірий і німий. Жорсткі стебла трави як подряпини на змертвілому небі. Тепер шах один, зовсім один у пустелі, без коня. А десь тут, зовсім близько, за одним із сірих горбів, у ліловій западині причаївся отой, єдиний, що повинен його зарізати… Всі хочуть його смерті, але тільки один відважився вкоротити йому життя. Хто ж він?

Здалеку луною звучить крик натовпу:

— Хай живе Джелаль ед-Дін! Слава хороброму синові і наступникові хорезм-шаха Джелаль ед-Діну. «Забувши мене, вони вже ладні цілувати руки моєму синові? Треба покінчити з цим, годі! Я розчавлю того, хто стане на моєму шляху, — хай це буде багдадський халіф чи мій непокірний син! Годі!..»

Іще у напівсні шах почув біля себе шарудіння й відчув, як щось холодне торкнулося його обличчя. Страх і пристрасна жадоба життя примусили його враз напружити всі сили і схопитися. Шах розплющив очі і став тривожно вдивлятися в темні кутки кімнати.

Від великого вогнища у стіні[42] віяло теплом розжареного вугілля. Біля нього хтось сидів. Це дика степова дівчина, яку привезли вчора. Вона з жаху відсунулась, затуляючись руками.

— Хто ти?

— Аллах великий! Я Гюль-Джамал, туркменка з пустелі. Учора ввечері тебе сонного під руки привели сюди, і ти, як ліг, так одразу й заснув. Я боялася тебе, ти так страшно хропів і стогнав уві сні, немовби помирав. Це тебе душили нічні «діви». Вони літають у темряві над юртами і через верхній отвір проникають всередину, щоб терзати тих, у кого на серці вбивство.

— А що в тебе було в руці? — і шах стиснув її маленькі руки.

— Мені боляче! Облиш мене!

— Покажи, що було в руці?

— У мене нема і не було нічого. Хочеш, я заспіваю тобі нашу степову пісню про солов’я, що закохався в троянду? Або розкажу казку про перського царевича, який побачив у дзеркалі обличчя китайської княжни?

— Не треба казок ні про троянду, ні про царевича… А!.. Ось я знайшов піхви від кинджала. Чому ти прийшла до твого падишаха з ножем?

— Облиш мене! Старі вчать: «Не бий коня, втратиш друга…» — Гюль-Джамал вислизнула й відбігла. — Вай-уляй! Ти задушиш мене! Я тебе боюсь.

Вона кинулася до низьких стулчастих дверей і натрапила на двох служниць, що підслухували.

Шах, важко дихаючи, підійшов до вогнища. В його опуклих, як у бика, очах тремтіли червоні вогники. Він постукав очеретяною паличкою по мідній чашці. З стулчастих дверей з’явився старий слуга з цапиною борідкою і впав перед шахом на долоні.

— Оцю дівчину ввечері привести до килимової кімнати. Чи тут векіль і великий візир?[43]

— Всі чекають на тебе, найсвітліший, а також «пан новин»[44] і троє імамів.

— А хан Джелаль ед-Дін ще не приїхав?

— Опори престолу ще нема.

— Хай чекають. До мене в басейну приведи голяра пофарбувати бороду і банщиків розім’яти спину.

Хорезм-шах вийшов до сусідньої кімнати. Старий слуга, висхлий і згорблений, з червоними сльозавими очима, почав збирати подушки й ватяні ковдри і складати їх у ніші стіни. На килимі щось блиснуло. Старий нахилився й підняв добре відгострений кинджал з ручкою з слонової кістки.

— Це туркменський ніж… О, ці туркменки! їхнього гніву треба берегтись, як укусу отруйного павука каракурта. Передати зараз векілю чи сховати? А хто мене квапить?

Шах затягнув тугіше шнурок шовкових просторих шароварів, обмотав огрядне черево смугастим шарфом, засунув за пояс ніж у срібних піхвах, накинув на плечі довгу, криту парчею соболеву шубу. З ніші в стіні шах обережно вийняв вправно звиту білу чалму і звичним жестом насунув її на довгі напівсиві кучері.

Стримуючи дихання, шах прислухався біля дверей, стискаючи холодне руків’я ножа. «Обережний завжди готовий відбити напад. У темряві звивистих переходів палацу може раптом вразити рука ізмаїліта[45], підісланого моїм заклятим ворогом, халіфом багдадським…»

— Ти тут, векіль? — спитав він півголосом.

— Я давно жду