Йоганн Вольфганг Гете - Твори

разом із сонцем, іду у Вальгайм і там, нарвавши на городі цукрового гороху, лущу його, читаючи Гомера; коли беру в маленькій кухоньці горщечок і, додавши масла, ставлю на вогонь стручки, накриваю горщечок покришкою і сідаю поряд, щоб час від часу помішувати його, то яскраво уявляю собі, як зухвалі Пенелопині женихи різали биків і свиней[13], патрали їх і смажили. Ніщо не викликає в мене такого тихого, щирого захоплення, як ці риси патріархального побуту, і я, дякувати богові, можу, не маніжачись, перенести їх у своє щоденне життя.

Як мені приємно, що серце моє може відчувати просту, невинну радість господаря, який кладе на стіл свій головку капусти, власноручно вирощену, і тієї хвилини тішиться не тільки нею, а наново переживає всі щасливі дні своєї праці: і чудові ранки, коли він її садив, і лагідні вечори, коли він її поливав і радів, дивлячись, як вона виростає.

29 червня.

Позавчора з міста прийшов до управителя лікар і застав мене на підлозі серед Лоттиних діток. Одні вовтузились на мені, інші смикали мене, а я їх лоскотав, і вони зчиняли неймовірний галас і рейвах. Лікар, черствий прихильник узвичаєних правил, що, розмовляючи, раз у раз м'яв свої манжети і без кінця витягав напоказ жабо, визнав, мабуть, мою поведінку за не гідну розважної людини, це я відразу помітив по його носі. Але я на це не зважав, слухав його премудрі орації і знов будував дітям карткові хатки, які вони встигли зруйнувати. Потім він ходив скрізь по місті й обурювався: мовляв, управителеві діти й так розбещені, а Вертер зіпсує їх до краю.

Атож, любий Вільгельме, діти — найближчі для мене створіння в світі. Коли я дивлюся на них і вбачаю в цьому ось маляті зародки всіх чеснот, усіх сил, які згодом будуть йому такі потрібні: у впертості — майбутню стійкість і тверду вдачу, в пустотливості — добрий гумор і здатність легко обминати всі життєві небезпеки, і все таке цілісне, таке незіпсоване, — то раз у раз повторюю золоті слова навчителя роду людського: «Коли не станете такими, як одне з цих малих».

I от, мій друже, тих, які нам рівні, які мають бути нам за взірець, ми трактуємо як підлеглих! Вони не повинні мати своєї волі! А чи ж ми не маємо волі? Чому ж нам такий привілей? Тому хіба, що ми старші й розумніші? Боже святий, ти бачиш зі свого неба тільки дітей старих і дітей малих, та й годі, і від них маєш більшу втіху, це син твій давно вже сказав. Але вони вірують у нього, та не слухають його, як і споконвіку, і виховують дітей на свою подобу, і… Прощавай, Вільгельме! Не хочу більше розводитись про це.

1 липня.

Що значить Лотта для хворого, я відчув на своєму власному бідолашному серці, якому тепер гірше, ніж багатьом із тих, що знемагають у тяжкій хворобі. Вона пробуде кілька днів у місті в одної добродійки, яка, на думку лікарів, лежить уже на смертній постелі і яка побажала в останні свої хвилини побачити Лотту.

Минулого тижня я їздив з нею до пастора в Ш., містечко, що лежить у горах. Ми їхали туди з годину і прибули близько четвертої. Лотта взяла з собою меншу сестричку. Коли ми в'їхали на подвір'я, затінене двома високими горіхами, старий пастор сидів на ослоні біля дверей. Побачивши Лотту, він наче ожив, забув про свій костур і почимчикував їй назустріч. Вона підбігла до нього, примусила його сісти, сама сіла коло нього, передала щирий привіт від батька, приголубила його найменшого сина і пестунчика, брудного нечупару. Аби ти побачив, як вона розважала старого, як намагалась голосніше говорити, бо знала, що він недочуває, як розповідала про молодих, здорових людей, що вмирали наглою смертю, про чудові курорти Карлсбада, і як хвалила його намір наступного літа туди поїхати, запевняла, що в нього вигляд набагато кращий, бадьоріший, ніж останнього разу, коли вона його бачила. Я ж тим часом чемно відрекомендувався пані пасторші. Старий геть повеселішав, а коли я не забарився похвалити прекрасні горіхи, що давали нам такий чудовий холодок, він почав розповідати, хоч і з деякими труднощами, їхню історію.

— Старе дерево, — мовив він, — ми не знаємо, хто садив, одні кажуть, що той пастор, а другі — що інший. А молодший горіх, що он там росте, — ровесник моєї дружини. В жовтні їм буде п'ятдесят. Батько її посадив того горіха вранці, а надвечір народилась вона. Він був мій попередник на цій посаді і так любив це дерево, що й не сказати, та й я його не менше люблю. Моя дружина сиділа під ним на колоді і плела, коли я, бідний студент, двадцять сім років тому вперше ступив на це подвір'я.

Лотта запитала про його доньку. Старий сказав, що вона саме пішла з паном Шмідтом на луку до наймитів, і повів далі про те, як його попередник полюбив його, і донька також і як він став потім вікарієм, а там і його наступником.

Оповідь уже кінчалася, коли з саду вийшла пасторова донька з отим самим паном Шмідтом. Вона щиро й тепло привіталася з Лоттою, і я мушу сказати, що мені сподобалась та струнка, висока, чорнява дівчина, з нею було б не нудно на селі. Пан Шмідт, її коханий (бо це відразу було видно по ньому), вродливий, але мовчазний чоловік, не озвався й словом, хоч Лотта всіляко намагалась залучити його до розмови. Найбільше мені не сподобалось у ньому те, що він був такий нетовариський не через обмеженість — обличчя його здавалося зовсім не дурним, а швидше через свою впертість і погану вдачу. На жаль, скоро мій здогад цілком підтвердився, бо, коли Фредеріка під час прогулянки йшла то з Лоттою, то зі мною, обличчя Шмідтове, і без того смагляве, так потемніло, що Лотта смикнула мене за рукав і порадила де надто упадати біля