Гаврило Миколайович Троєпільський - Білий Бім Чорне вухо

залишиться тим же собакою, відданим і вірним втраченому другові, але самотнім до кінця життя.

Я не буду, любий читачу, розповідати жодної з багатьох достовірних історій про таку відданість протягом багатьох років і до кінця собачого життя. Я розповім тільки про одного Біма з чорним вухом.

РОЗДІЛ 6
Прощання з другом

Якось після полювання Іван Іванович прийшов додому, нагодував Біма й ліг у постіль, не повечерявши й не погасивши світло. Того дня Бім добре натомився, тому швидко заснув і не чув нічого. Але в наступні дні і Бім почав підмічати, що хазяїн частіше лягає і вдень, чогось журиться, іноді несподівано зойкне від болю. Більш як тиждень Бім гуляв сам, недовго — за потребою. Потім Іван Іванович зовсім занедужав, він ледве-ледве доходив до дверей, щоб випустити або впустити Біма. Одного разу він простогнав у постелі якось особливо тужно. Бім підійшов, сів коло ліжка, уважно подивився другові в обличчя, потім поклав голову на витягнуту його руку. Він побачив, яке стало в хазяїна обличчя: бліде-бліде, під очима темні кола, неголене підборіддя загострилося. Іван Іванович повернув голову до Біма і тихо, ослаблим голосом сказав:

— Ну? Що робитимемо, хлопчику?.. Кепсько мені, Біме, погано. Осколок… Підповз під серце. Погано, Біме.

Голос його був такий незвичайний, що Бім захвилювався. Він забігав по кімнаті, без упину дряпаючись у двері, немовби кликав: «Уставай, мовляв, ходім, ходім». А Іван Іванович боявся поворухнутись. Бім знову сів біля нього й заскавулів потихеньку.

— Що ж, Бімко, давай спробуємо, — насилу вимовив Іван Іванович і обережно встав.

Він трохи посидів на ліжку, потім звівся на ноги її, опираючись однією рукою об стіну, другу тримаючи біля серця, тихо переступав до дверей. Бім ішов поруч з пим, не зводячи погляду з друга і ні разу, ні разу не крутнув хвостом. Він ніби хотів сказати: ну, от і добре. Ходімо, ходімо потихеньку, ходімо.

Вийшовши на площадку, Іван Іванович подзвонив у сусідні двері, а коли з'явилась дівчинка, Люся, він щось їй сказав, та побігла до себе в кімнату і повернулася з бабусею, Степанівною. Як тільки Іван Іванович сказав їй те саме слово «осколок», вона заметушилась, взяла його під руку й повела назад:

— Вам треба лежати, Іване Івановичу. Лежати. Ось так, — сказала вона, коли той знову ліг на спину. — Тільки лежати. — Вона взяла зі столу ключі і швидко вийшла, майже побігла, задріботівши по-старечому.

Звичайно, Бім сприйняв слово «лежати», повторене тричі, так, ніби воно стосувалося і його. Він ліг поруч з ліжком, не зводячи погляду з дверей: тяжкий стан хазяїна, хвилювання Степанівни і те, що вона взяла зі столу ключі, — усе це передалося Бімові, і він весь був у тривожному чеканні. Незабаром він почув: ключ вставили в замок, замок клацнув, двері відчинилися, в прихожій заговорили, потім увійшла Степанівна, а за нею троє чужих у білих халатах — дві жінки і чоловік. Від них пахло не так, як від інших людей, а скоріш тією скринькою, що висить на стіні, яку хазяїн відчиняв тільки тоді, коли говорив: «Кепсько мені, Біме, кепсько, погано».

Чоловік рішуче ступнув до ліжка, але…

Бім кинувся на нього звіром, упер йому в груди лапи і двічі гучно гавкнув.

«Геть! Геть!» — прокричав Бім.

Чоловік сахнувся, відштовхнувши Біма, жінки вискочили в прихожу, а Бім сів біля ліжка, тремтів усім тілом і, очевидно, ладен був швидше віддати життя, ніж підпустити невідомих людей до друга в таку тяжку для нього хвилину.

Лікар, стоячи у дверях, сказав:

— Ну й собака! Що ж робити?

Тоді Іван Іванович жестом покликав Біма ближче до себе, погладив по голові, ледь повернувшись. А Бім притиснувся до друга плечем і лизав йому шию, обличчя, руки…

— Підійдіть, — тихо вимовив Іван Іванович, дивлячись на лікаря. Той підійшов.

— Дайте мені руку.

Той подав.

— Здрастуйте!

— Здрастуйте! — сказав лікар.

Бім доторкнувся носом до лікаревої руки, що й означало на собачій мові: «Що ж вдієш! Так тому бути: друг мого друга — мені друг». Внесли посилки. Поклали на них Івана Івановича. Він промовив:

— Степанівно… пригляньте за Бімом, люба. Випускайте вранці. Він сам приходить скоро… Бім чекатиме. — І до Біма: — Чекати… Чекати…

Бім знав слово «чекати»: біля магазину — «сидіти, чекати», біля рюкзака на полюванні — «сидіти, чекати». Зараз він вискнув, покрутивши хвостом, що означало: «О, мій друг повернеться! Він іде, але швидко повернеться».

Зрозумів його тільки Іван Іванович, більш ніхто не зрозумів — це він побачив у їхніх очах. Бім сів біля носилок і поклав на них лану. Іван Іванович потиснув її.

— Чекати, хлопчику. Чекати.

Ось цього Бім ніколи не бачив у свого друга, щоб отак горошинами скотилася вода з очей.

Коли винесли носилки і клацнув замок, він ліг біля дверей, витяг передні лапи, а голову поклав на підлогу, вивернувши її на бік: так собаки лягають, коли їм боляче або тужно; вони й помирають найчастіше у такій позі.

Але Бім не помер від туги, як той собака-поводир, що прожив із сліпим чоловіком багато років. Той ліг коло могили хазяїна, відмовився від їжі, яку приносили на кладовище доброчинці, а на п'ятий день, коли зійшло сонце, він помер. І це бувальщина, а не вигадка. Знаючи незвичайну собачу відданість і любов, не кожен мисливець скаже про собаку: «Здох», він завжди скаже: «Помер».

Ні, Бім не помер. Бімові сказано чітко: «Чекати». Він вірить — друг прийде. Адже скільки разів було так: скаже «Чекати» — і неодмінно прийде.

Чекати! Ось тепер уся мета Бімового життя.

Але як тяжко було тієї ночі самому, як боляче! Щось робиться не так, як завжди… Від халатів