Віктор Семенович Близнюк - Землянка

Хлопець летів додому щодуху, тільки в дворі озирнувся: повз нього пролопотів брезентом Олесь, хлопчаки й жінки теж поспішали до своїх кутків. «Я перший!» — Волошка скочив по східцях, турнув ногою дверцята, і задушлива пітьма землянки огорнула його. Навпомацки знайшов коминець, уперся пальцями в холодну слизьку стіну. Ось і рамка батькового портрета. Від швидкого бігу тенькало серце, волога картонка вислизала з рук. Насилу! Попався-таки гладенький папірець. «Це для вас, тату. Аби ви знали, як зболілась мати за вами. Як ви наснились мені, тату, минулої ночі. Ніби удвох пливемо по Інгулу, щось тягне-тягне мене на дно, я кричу і… прокидаюсь. Де ж ви зараз, батьку? Чи живі-здорові, чи спочили серед степу, де трави шовкові?»

Волошка просунув руку за коминець — до полотняної торби. Не раз, як починало ссати йому в грудях, він підкрадався до запічка. Полохливі пальці нащупували плескате гарбузове насіння. Вони, оті солодкі запашні бубки, зваблювали хлопця на злочин. Але пекуча згадка пронизувала мозок. То було за Купцем. Вітер гнав по степу хмари колючого снігу, а мати повзла у село по заметах, греблась до вечора у попелищі. А як стемніло, заклякла, чорна від сажі, принесла в землянку батьків портрет, документи в шкіряному згортку і цю торбину. Цілими ночами сиділа мати над ворушкими зернятками, перебирала, сушила їх, розкладала по вузликах. Мабуть, їй пахло тоді весною, і вона не вмирала лише тому, щоб зберегти крихітне життя, яке причаїлося під шкаралупою насіння.

Хлопець пошастав у запічку — де ж вона, згубна торбина? Зникла. І гаряча хвиля, що підступила до горла, зразу відринула. Очевидно, мати здала насіння в колгосп. І добре — не буде спокуси.

Легко зітхнув, легко вискочив хлопець на сонячне світло.

Кіровоградський дядько ждав його біля мотоцикла, притиснувши камінцем зошиток, що тріпотів білими крильцями на вітрі. Вовка тицьнув зібганий папірець.

— Оце все. Хіба ж думали…

— Сторубльовка! Молодець. Добра куля в пику фашистам. Розпишись.

Волошка перший вимахнув закарлючку в списку. А потім прибіг захеканий Олесь («Спізнився!» — жалісно затрусив губою), пришкутильгав босий Оврам Диня, потяглись жінки. Викладали соромливо потерті, вицвілі червінці.

— Щоб кінчали скоріше. Хай йому решето.

— І додому вертались. Вже й забули діти, які-то вони.

І знов гомоніли, згадували своїх односельців, що як пішли в сорок першому, так ні слуху ні духу. Журилися, думали гуртом, як починати сівбу.

Приїжджий дядько склав папери, взявся за руль мотоцикла. І тоді Яценко, що досі мовчав, пойнявся, покахикав у кулак і нарешті зважився:

— Ви б газетку нам лишили, га? Ми обережненько, не порвем та й усім колгоспом почитаємо.

— Одна в мене, але вам не відкажу.

— То може й перекусили б з нами? Соромно — гостя ні з чим відпускати.

— Спасибі, добрі люди, за ласку. Ось першого плуга зробимо, сам привезу до вас, тоді й почастуємось.

— І вам спасибі. Всім робочим скажіть спасибі.

Мотоцикл застрибав по груддях. Хлопчаки підпихали його ззаду, жінки ойкали, як тільки підкидало чоловіка.

— Ой, ще розіб’ється!

— Хай боронить його мати-земля.

І довго, аж поки не одгуркотів мотоцикл за обрій, проводжали матері людину, що своїми руками сталить лемеші та виковує борони.

Наплодила війна бур’янів.

Де білопінно шумувала гречка, де задивлялися в небо соняхи, де котились пшеничні хвилі до обрію, там поселився одвічний ворог людини — бур’ян. Темним лісом піднявся осот, лобода, свиріпа, вівсюг. А за ними другий ешелон, ще агресивніший — полин, ковила та пирій. Неначе прокинулась дика сила прастепу, щоб витіснити людину за межі своїх володінь. Скільки часу мине, скільки поту проллється, поки знов залисніють чисті пари на колгоспній ниві.

Яшці доводилось раз по раз очищати борону. Сажнів двадцять проїде — і вже не борона, а подушка. Деркач зупиняє Трофейну. Їй тільки й треба цього: стане, коритцем одвісить губу і вже куняє. А тим часом хлопець, грудьми підваживши борону, вискубує з-поміж зубів торішнє бадилля. Ге ж, спробуй-но, гвардія, обібрати його. Воно, як вимокле коноплиння, сплететься в такі жмути, що попокрекчеш, поламаєш пальці. А коли наб’ється сухий курай — легше, мабуть, їжака вискубти.

Та це півбіди.

Гниле коріння й молода травичка виволочується вкупі з землею. І буває, що хлопець шкребне чорним нігтем по залізу. Ну от, спіймалися, немов бубирці, патрони в іржавій обоймі. А це, щоб ви знали, ручка від німецької гранати. Стривайте, а то що підплигує за бороною? Диви, на провідку — тарілка чи якась нетутешня черепаха? Заінтригований Яшка обходить борону, схиляється над чорною в’юшкою. Лап за провідок — і відкинуло руку, наче іскрою вдарило. Міна! Як це вона, гемонська, причепилася? І не вибухла досі?

Яшка ні з місця. Ноги немовби вгрузли по коліна в землю. Серце покотилося-покотилося вниз, пропало. В грудях і в усьому тілі — холодець. Трясеться.

Ну, Яшко, аби гахнула міна, полетів би ти, хлопче, в один край поля, галіфе й пілотка — в другий. Точно!

І мама рідна кісточок не зібрала б…

Щоб не вчиняти паніки («Бо скажи бабам, кинуть лопати і хто куди»), Яшка озирається — чи нема нікого близько? — і мовчки береться до діла. Запускає коряві зсудомлені пальці під борону. Де ж той зубець, на який намотало провід? Все глибше просовує руку, а голову як повернув, так і держить, прикипівши зором до міни, оброслої зеленим мохом. Ніби хоче приспати, приворожити нечисту силу. Лежи, лежи тихенько, чума… От і все — провідок уже вільний.

— Ху!.. — Яшка витирає холодну пітняву з чола.

Потім бере на долоні слизьку тарілку і обережно, як по молодому льодку, несе її до бліндажа. На його сірій бетонній спині ціла гірка виволочених патронів, гранат, снарядів. А тепер і міна. Хай собі лежать до вечора. Скінчить Яшка