Дуглас Адамс - Путівник по галактиці для космотуристів

Форд поступово почав виходити із ступору, і мозок його вже працював над новим варіантом. Трохи фантазії — і їм пощастить виплутатися навіть із цього безвихідного становища.

— Продовжуйте… — вогон був улещений.

— О, так… еее… досить незвичайний розмір, — продовжував Артур, — сміливо контрастує з… еее… — він затявся.

— …контрастує з сюрреалізмом основної метафори, такої притаманної… е… — кинувся Форд на допомогу другові, але теж заплутався.

— …гуманізмові…

— …вогонізмові… — засичав Форд.

— О, так, даруйте, вогонізмові чуйній душі поета, — Артур відчув новий сплеск натхнення, — який пронизує увесь вірш, то затіняючи, то наголошуючи нюанси, піднімає їх до висот фундаментальної дихотомії, — він досяг вершини фрази, — від чого у слухача виникає глибоке і живе сприйняття… сприйняття… е… — натхнення раптом полишило його.

— …того, чому присвячено вірш, — довершив Форд останній удар. — Добре спрацювали, старий, — прошепотів він убік.

Вогон пильно подивився на полонених. На мить його ница, расистська душа відтанула. Але лише на мить. Ні, подумав він, рішення міняти пізно.

— То ви хочете сказати, — мовив він голосом, подібним до рипіння нейлонової сорочки, яку кицька дере пазурями, — ви хочете сказати, що я пишу вірші лише тому, що в глибині свого безжалісного і ницього єства прагну любові?

— Справді так, — Форд стримав нервовий усміх, — хіба не всі ми десь у глибині… е…

Вогон підстрибнув.

— Помиляєтесь, панове, — закричав він. — Я пишу вірші саме для того, щоб позбавити любові своє безжалісне і нице єство. А зараз я вас викину за борт. Варта! Відвести цих волоцюг до шлюзу № 3 і викинути геть.

— Що? — не повірив своїм вухам Форд.

Молодий вартовий з гору заввишки виник позаду і одним помахом руки вихопив їх із крісел.

— Але ви не посмієте викинути нас у відкритий космос, — закричав Форд. — Ми пишемо книжку.

— Опиратися марно! — гаркнув вартовий.

Це була перша фраза, якої він навчився, коли вступив до лав сторожового корпусу вогонів.

Капітан споглядав усе подальше з підкресленою байдужістю. Артур у відчаї озирався довкола, шукаючи підтримки.

— Я не можу зараз помирати! — заволав він. — У мене болить голова. Не можу ж я з’явитися на небесах із головним болем. Я не матиму ніякого задоволення!

Вартовий міцно тримав величезними ручищами полонених, що пручалися. Він поклав низький уклін капітанській спині і попрямував із рубки. Грюкнули сталеві двері. Капітан лишився сам. Він щось бубонів собі під ніс, вдоволено поплескуючи зошит із віршами.

— Хм… контрастує з сюрреалізмом основної метафори… — на мить він замислився, тоді вуста його розплилися в зловісній усмішці. — Треба було з них ще познущатись перед смертю.

Звуки відчайдушного опору двох гуманоїдів, затиснутих під гумовими вогонськими пахвами, відлунювали у сталевому коридорі.

— Хай тобі біс! — простогнав скручений Артур. — Відпусти мене, звірюко!

Вартовий незворушно прямував далі.

— Не бійся, — прохрипів Форд, — я зараз щось придумаю, — але його тон не обнадіював.

— Опиратися марно! — гаркнув про всяк випадок вартовий.

– І помовч краще, — видушив із себе Форд. — Хіба можна продуктивно мислити, коли ти варнякаєш чорті-що?

— Боже, — простогнав Артур, — хотів би я подивитись на тебе, якби сьогодні знищили твою планету. Я планував провести цей день зовсім інакше. Спочатку — почитати в ліжку, потім — розчесати собаку. Зараз лише чотири години, а мене вже хочуть викинути з НЛО, та ще за шість світлових років від решток Землі, — він захрипів, бо вогон. затис його сильніше.

— Гаразд, гаразд, — заспокоював Форд, — без паніки!

— Хто тут балакає про паніку? — обурився Артур. — Знаю, що ти скажеш — не треба нудити світом. Усе влаштується. Треба звикнути до обставин.

— Замовкни, Артур, ти впадаєш у істерику! — Форд спробував зосередитись, але цієї миті вогон гаркнув знову:

— Чинити опір марно!

– І ти теж замовкни! — відрізав Форд.

— Чинити опір марно!

— Слухай, друже, спочинь, — сказав Форд.

Він вигнувся, щоб зазирнути в очі своєму катові. У голові йому сяйнула думка.

— Ти маєш від цього задоволення? — запитав він раптом.

Вогон закляк на місці з ідіотським виразом на обличчі.

— Задоволення? — прогудів він. — У якому розумінні?

— У тому розумінні, — пояснив Форд, — чи тобі це подобається? Горлати, марширувати, викидати людей з кораблів…

Вогон утупився у низьку сталеву стелю, волохаті брови його майже повністю зійшлися, відбиваючи напружену роботу мозку. Він роззявив рота.

— Живеться мені непогано, — вимовив він зрештою.

— Та вже ж, — погодився Форд.

— Форде, що ти замислив? — запитав пошепки Артур.

— Нічого, просто проводжу соціологічне дослідження, — відказав той. — Тож живеться тобі непогано. Далі? — поновив він перервану розмову.

Вогон подивився на нього згори униз. Думки неквапно текли по його нечисленних звивинах.

— Так, — повторив він. — Але часом буває, я почуваюсь паскудно. Хоча… — він замислився, і як наслідок знову почав вивчати стелю, — хоча горлати мені подобається. — Він наповнив повітрям легені й гаркнув: — Чинити опір мар…

— Ну, звичайно, це ми вже чули, — поспішив зупинити його Форд. — Гарно ж це у тебе виходить! Але якщо частіше тобі паскудно, — Форд говорив навмисне повільно — щоб усі слова досягли мети, — заради чого ти так чиниш? Заради дівчини? Заради служби? Заради чоловічого самоствердження? Чи, може, ти вважаєш, що нудотній щоденній рутині немає кращої альтернативи?

Артур переводив погляд з одного обличчя на інше. Він нічого не розумів.

— Е… — .промимрив вартовий, — е… е… не знаю. Я думаю… мені здається… я просто виконую накази. Моя тітка завжди казала, что військова служба — прекрасне заняття для молодого вогона. Дають уніформу, портупею, бластер… і думати ні про що не треба…

— От бачиш, Артуре, — сказав Форд із виглядом людини, що нарешті знайшла правильну відповідь, — а ти вважаєш, що в