Мнацакан Варданович Тарян - Месник: Повісті та оповідання

— Товаришу підполковник,— подав голос Бірогли.— Вас просить командир першого батальйону.

— Слухаю,— узяв телефонну трубку Кузнецов.— Дякую, майоре Бульба… Тебе також поздоровляю з новим званням, воюй так і далі, молодець. Доброго чосу ви їм дали, нічого не скажеш… Так, наші танки трохи запізнилися, але твої хлопці не підвели, самі впоралися… Що? Армен також підбив одного?.. Як?.. Он воно що… Ну й хлопець, ну й… Звичайно, що вартий нагороди, ти правильно міркуєш… Бачив, але він мені нічого про це не казав, добре, що ти доповів… Собака? Бідний хлопчина… Звичайно… Ну гаразд, незабаром отримаємо ще три гвардійські міномети, дамо, аякже…

Закінчивши розмову, підполковник Кузнецов поклав трубку й гукнув єфрейтора Петренка:

— Поклич сюди Армена Месропяна.

Через десять хвилин Армен уже стояв перед командиром полку:

— Товаришу підполковник, за вашим наказом рядовий Месропян прибув!

— Гм… Ну, як твої справи, рядовий Месропян? — спитав підполковник, міряючи його поглядом з ніг до голови.

— Добре!

— І все?

— Винен, товаришу підполковник, не те, що добре, а дуже добре, оскільки ворог, зазнаючи великих втрат, відступав. А це означає, що до переможного дня вже недалеко,— урочисто проказав Армен.

— Так, хлопче, не тільки добрі, а дуже добрі наші з тобою справи…— аж світився від утіхи підполковник.

Армен ще ніколи не бачив його в такому веселому настрої.

— А як там Чаланк?

Хлопець одразу спохмурнів, опустив голову. «Як тут відповісти?..»

— Чого ж мовчиш, га?

— Пробачте мені, товаришу підполковник, я… я винен… Чаланка більше нема… Загинув Чаланк…— ледь чутно промовив Армен з гіркотою у голосі.

— А чого ж ти мені про це не сказав?

— Ну… як тут розповідати… То ж ваш Чаланк, а я… з моєї вини…— голос йому затремтів. Перед очима знову постала та страшна картина — закривавлений Чаланк з кинджалом у грудях,— і серце стислось од болю, а по щоках потекли тихі сльози.

Підполковник Кузнецов підійшов, по-батьківськи обняв його й сказав:

— Не треба, Армене, не муч себе, хлопчику мій… Ти не винен. Чаланк ціною свого життя помстився ворогові. Мені все відомо. Відомо й те, що ти підбив танк. Молодець, ти хоробрий хлопець і заслуговуєш нагороди. Матимеш ще одну медаль «За відвагу».

Армен швидко отямився, підтягнувсь і, стукнувши підборами, вигукнув:

— Служу Радянському Союзу!

Наші війська — село за селом, місто за містом — звільняли Польщу від фашистського ярма. Після п’яти літ окупації нарешті зі сходу прийшла визвольна армія, а з нею й створене на радянській землі Військо Польське.

Підполковник Кузнецов отримав од вищого командування особливе завдання: «За будь-яку ціну взяти місто». Саме з цієї причини він і зібрав у себе командирів батальйонів, щоб викласти план наступу.

— Ворог чекає нас, зрозуміло, зі сходу, а ми вдаримо з заходу. Для цього треба швидко обігнути місто південніше й вийти їм у тил… Приготуйтеся, через дві години почнемо.

…Полк Кузнецова, як і було задумано, зненацька вдарив по противнику з тилу, а тут ще несподівано з північного боку підоспіла підмога другої танкової армії, і гітлерівці, втікаючи, навіть не зрозуміли, звідкіля ж був той наступ на місто.

Так звільнили Люблін. Було те 23 липня 1944-го року.

Важке повітря стояло над містом. Згодом з’ясувалося, що фашистські тварюки збудували за два кілометри від Любліна концентраційний табір для військовополонених і мирних жителів. Пізніше цей табір став відомий у всьому світі під назвою Майданек.

Наступного дня підполковник Кузнецов, начальник штабу та комісар пішли в Майданек і повернулися пізно ввечері.

Була ніч. Кузнецов під враженням побаченого в концтаборі довго не міг заснути.

— Петре Михайловичу,— покликав тихо.

— Слухаю, Костянтине Георгійовичу,— озвався на сусідньому ліжку комісар.

— Не спиш?

— Не можу.

— Майданек — це щось нечуване й небачене в цьому світі,— зітхнув підполковник.— До якого ж звірства дійшов фашизм, які ж вони людожери…

— Неймовірне страхіття,— зітхнув і начальник штабу Рудаков.

— І вам не спиться, товаришу капітан? — Кузнецов випростався на ліжку.

— Хоч як силую себе заснути, а воно не йде з думок і все.

Кузнецов закурив.

— Коли в тридцять шостому Фра́нко мучив і розстрілював в Іспанії республіканців, протестував увесь світ. Однак сьогодні звірства Гітлера дійшли до того, що неможливо було й уявити.

— Костянтине Георгійовичу,— сказав комісар,— думаю, буде непогано, якщо ми й нашим солдатам покажемо Майданек. Тоді вони ще з більшою ненавистю йтимуть у бій.

— Так, треба,— погодився і начальник штабу.— Хай бачать, що приніс фашизм.

— Я теж такої думки,— мовив командир полку.— Ви й поведете, Петре Михайловичу. І кілька чоловік із штабу візьміть, хай подивляться.

…Вранці взвод солдатів з комісаром Желєзновим строєм вийшли із Любліна. Були з ними також Вартан і Армен. Комісар спершу не хотів брати Армена, але його побратим Вартан таки умовив Желєзнова.

Ішли курним шляхом, по обидва боки якого тяглися розкішні родючі городи. Особливо впадали в око велетенські качани капусти.

— Ну й капуста тут росте, га? — дивувався Вартан.— У житті такої великої не бачив.

— Справді, незвичайно головаста,— підтвердив Армен.

Комісар, який цієї хвилини опинився поряд з ними, сказав:

— Так, сержанте, капуста тут величезна. Ось після того, як оглянемо Майданек, я поясню, чого воно так.