Гліб Миколайович Голубєв - Вогонь-охоронець

Я протер ганчіркою вапняковий наліт, що покривав його. Так, безперечно, дріт намотаний на металевий стержень.

— Це ж дріт! — вигукнув я здивовано.

— Як?! — Алик потягся до мене. При цьому вільна його рука, якою він притримувався за уламок скелі, раптом ковзнулась і зачепила череп.

Тієї ж миті череп на наших очах зник, зруйнувався. Ми не встигли опам'ятатися, як замість нього перед нами лежала невеличка купка сірого пороху.

— Що ти наробив! — вигукнув я, але тут-таки махнув рукою. — А втім, нічого страшного.

— Чому? — зовсім принишкло спитав уражений Алик.

— Та тому, що даремно ми з тобою стільки часу згаяли. Пірнали в підземелля, підкрадалися до цього скелета мало не навшпиньках, намагались не дихати, фотографували, малювали. А кому він потрібний?

— Виходить, це не стародавнє поховання? — несміливо спитав Алик.

— Звичайно, ні. Стародавні люди дроту не вміли робити.

— А як же він сюди потрапив?

— Нехай це слідчий з'ясовує. 3бирай манатки та й гайда звідси, нічого нам тут робити.

Ми мовчки засунули в гумовий мішок фотоапарат, зошит, погасили й прибрали недогарки свічок. Стержень, обмотаний дротом, я теж захопив з собою.

Ми вже добрались до берега озера й приготувались пірнати, коли заглиблений у сумні думки Алик раптом гірко сказав:

— Надало ж мені зачепити цей череп? І чому він розсипався?

— Це, брат, у хіміків та анатомів треба спитати. Може, тут вода така, що роз'їдає кості. Чи повітря в печері. Ти не дуже сумуй, — втішав я його. — Один археолог знайшов в Італії гробницю етруського воїна — це справді цінність. Почав її розкривати, тільки заглянув у щілину. Воїн лежав у гробниці, мов живий. Кожна зморшка на його обличчі чітко виднілася, кожна волосинка вусів. І враз усе перетворилось на пилюку від струменя свіжого повітря. Мумія воїна зникла, щезла на очах приголомшеного дослідника. От для нього це був удар, уявляєш? Ну, гаразд, пірнаймо.

Тепер, після такої прикрої невдачі, занурюватися в цю грязюку було ще бридкіше. Та нічого не вдієш.

— Довго ж ви там копалися! — невдоволено сказав Павлик, який чекав нас. — Я зовсім змерз. Ходімо швидше на волю. А що знайшли?

— Юнацький скелет Александра Македонського, — буркнув я.

Поки ми вибирались із печери, Алик поспіхом розповів йому про наш невдалий похід. Павлик експансивно охкав, сплескував у долоні, крутив головою.

Вибравшись на білий світ, ми спершу поспішили на берег моря змити грязюку. А коли скупались, витяглії з мішка й знову стали розглядати дріт. Його вкривала товста вапнякова плівка — осад підземної води.

— Ану спробуймо зшкребти грязюку й відмити його як слід, — запропонував Павлик.

— Ні, на ньому, може, збереглися відбитки пальців, — зупинив його Алик.

— Які відбитки пальців?

— Ну, того… хто його туди приніс, у печеру. Дактилоскопія. Ви ж віддасте цей дріт слідчому? — спитав мене Алик.

Я кивнув.

— Отже, чіпати його не можна, — суворо сказав він.

— Та ви вже замацали його своїми пальцями, поки розглядали в печері,— цілком резонно заперечив йому Павлик.

— Нічого, там розберуться, — не дуже впевнено сказав Алик. — Там відрізнять наші відбитки від слідів пальців злочинця.

— То ти гадаєш, його там убили, в печері? — пожвавішав Павлик. — А хто? Й коли?

Тут вони стали вдвох малювати такі фантастичні здогадки, що я рішуче перебив їх:

— Ну, досить з мене цієї печери Ліхтвейса. Ходімте до табору, сищики. І глядіть, хай спробує хтось знову полізти в печеру! Негайно відчислю з експедиції!

Наступного дня я пішов до районного відділення міліції й розповів про нашу несподівану знахідку. Молодий рум'янощокий лейтенант вислухав мене дуже уважно, відразу набрав суворого й ділового вигляду, навіть застебнув комірець кітеля. А коли я передав йому дріт на стержні, очі в нього загорілись. Ще б, я розумів його: не часто доводиться вивчати історії загадкових скелетів, знайдених у підземеллі!..

— Дякую вам за важливе повідомлення, — сказав він, міцно потискаючи мені руку. — Ми негайно ж займемося цією темною справою.

Уже в дверях я озирнувся. Лейтенант, зовсім забувши й про мене, й, мабуть, про все на світі, для чогось пильно розглядав дріт крізь сильну лупу. Може, він і справді шукав на ньому відбитки пальців?..

Увечері я проявив плівку, щоб відправити слідчому й фотознімки, зроблені в печері. «Який він був головастий! — мимоволі подумав я, розглядаючи ще мокрі відбитки при зловісному світлі червоної лабораторної лампочки. — Шкода, що череп розсипався. Можна було б відновити риси за методом професора Герасимова. Людину з такою головою не важко було б розпізнати…»

«А що, коли це був стародавній кизилкобінець чи тавр? — подумав я. — Бо стержень з дротом міг підкинути хтось із жартівників, як отой Вася Хариков, що лишив свій безглуздий автограф у печері…»

Коли відбитки просохли, я відправив їх одним студентом у пакеті до слідчого.

За кілька днів знову подумав, що треба було б і самому навідатись до міліції, дізнатися, чи не знайшли вони чогось новенького в печері. Та нова несподівана — вірніше, довгождана! — знахідка відразу примусила мене забути й про цей нерозумний похід у печеру, і про наші детективні пошуки.

Ми нарешті виявили тайник!

Сталося це так. Я разом з Аликом вдруге обстежував залишки фундаменту однієї з колон спаленого храму. Звичайно для цього використовували грубо обтесані брили місцевого каміння. Та коли я постукав молотком по цій брилі, звук відразу показав: у ній є якась порожнина. І справді, коли я всунув лезо ножа в щілину, що виднілась між брилою і мармуровою плитою, яка прикривала її зверху, плита поволі, мовби неохоче, зрушила з місця, відкриваючи темний отвір.

Тайник? Але зараз я якось навіть не дуже радів і хвилювався. Мабуть, тому, що в душі давно чекав цієї миті, твердо був упевнений, — рано чи пізно знайду тайник, нехай заради цього довелося б кілька років перекопувати