Володимир Бабула - Пульс Всесвіту

class="book">Я з полегкістю засміявся і, швидко входячи в роль професора, сказав розсудливо:

— Прогрес є прогрес, дідусю! Коли ви були молоді, люди ходили пішки через усю Прагу або давились у переповнених трамваях. А тепер ви їздите на рухомих тротуарах та в повітряному метро.

Дідусь махнув рукою:

— Ану їх, оті новини! Не знаю, куди ця молодь поспішає?! Атомним поїздом будете у Братіславі за годину, а що з того? В них немає часу навіть погомоніти в дорозі А оці рухомі тротуари? Та я б нізащо не став на них, ще ноги собі поламаєш. До того ж ті тротуари не завжди й працюють. Люди ще не доросли, щоб цінувати такі речі. Ну, бувайте здорові! — попрощався зі мною дідусь і пішов своєю дорогою.

В РОЛІ ПРОФЕСОРА

Будинок, в якому я живу, міститься на протилежному кінці Праги. До центру було ще далеко, а я вже втомився. Отож знову довелося скористатися з послуг монорейкової дороги.

Несподіванки тривали: я ніяк не міг знайти своєї домівки. Вздовж і впоперек обійшов увесь район, аж доки зовсім випадково не натрапив на наш будинок. Я насилу його впізнав: оштукатурений, освітлений променями штучного сонця, він видавався щойно купленою іграшкою новорічної ялинки.

І всередині було багато змін. Сходи й стіни оздоблено красивою пружною пластмасою; у вільнім просторі поміж сходами вмонтовано новітній ліфт. Усе це добре, але незабаром я помітив ще одну, вже аж ніяк не бажану зміну: на дверях моєї квартири була прикріплена табличка з написом: «КАРЛ ЯНОВСЬКИЙ — студент фізик».

От тобі й маєш!.. Я почухав потилицю, ще раз глянув на табличку. Сумніву не було: хтось скористався з мого нещастя і за час моєї відсутності захопив мою квартиру!

Я рішуче почав стукати у двері. Але студента вдома не було. Я розлютився. Потім заспокоївся: адже все це тільки сон! Та підсвідома тривога не зникала: втрата власної квартири — надто твереза дійсність; важко помістити її у фантастичний сон.

«Піду до редакції, — вирішив я. — Дізнаюсь у чергового, що зі мною діється».

У центрі міста на мене чекало нове приголомшення: старенький особняк нашого видавництва я взагалі не знайшов, на його місці стояв новий будинок, а навпроти на пишно прикрашеному павільйоні з високими колонами палахкотів напис: «МІЖНАРОДНИЙ ВОКЗАЛ».

— Нічого не розумію! — промимрив я у відчаї.

Становище в мене справді було жахливе. Ні житла, ні знайомих, — один у дивно зміненому світі. Я не мав навіть змоги визначити, дійсність це чи маячення, кошмарний сон чи твереза реальність. І найголовніше, десь у підсвідомості, не згасаючи ані на мить, перебігали якісь невиразні, неоформлені спогади, натяки на щось давно минуле й ілюзорне, а я не міг їх ухопити, зробити чіткішими.

«Квартири немає, а спати мені хочеться й уві сні, — міркував я, щоб відвернути свою увагу. — Без паспорта і без грошей до готелю не поткнешся. Отже, треба переспати на вокзалі, а завтра вже якось там буде».

Обравши таке рішення, я попростував до павільйону. Під колонадою до мене підбіг літній чоловік. Його обличчя сяяло дружньою посмішкою.

— Вітаю вас! Вітаю вас, колего, з великим успіхом!.. Наш інститут пишається вами!.. Коли ж намічається старт?

Неконтрольовані спогади в моєму мозку помчали ще прудкіше. Уривки фраз. Обличчя. Апарати. І все це переплуталося в страшенно складній мішанині. Самі собою вирвались слова:

— Ще не знаю. Ще не все готово.

— А куди ж це ви зараз прямуєте?.. Я чув, що перед польотом ви одержали відпустку?

— До Лондона… — я вже схаменувся і сказав перше, що спало на думку, аби швидше розлучитись з незнайомим.

Той аж ніяк не здивувався з моєї відповіді:

— Ну, то щасти вам! Попутного вітру вітрилам вашого антигравіплана!

На якусь мить перед моїми очима з’явився антигравіплан. Моє дітище, моя мрія!.. Я ухопився за оцей рятівний спогад, але він одразу ж потьмянів, побляк і розплився… Так, так… Я збирався написати статтю про зоряні кораблі майбутнього; той силует, що промайнув переді мною, тільки витвір моєї уяви…

Чоловік, який стояв проти мене, все говорив і говорив; він розповідав, що відбулось за останній час у інституті, де ми нібито з ним колись працювали, а я тільки мовчки кивав головою на знак згоди, аби не зрадити себе.

Нарешті «колега» подивився на годинник:

— О, вам треба поспішати! Поїзд вирушає через десять хвилин!.. Ну, то ще раз — щасливої дороги!

Я з полегкістю помахав услід незнайомому знайомцю і попрямував до вокзалу.

«У Лондон, так у Лондон!.. — міркував я з дивним спокоєм. — Хіба не все одно куди, якщо сам не усвідомлюєш, хто ти такий і де опинився».

Ескалатор заніс мене глибоко під землю на прекрасно обладнаний перон. Нечисленні групи пасажирів поспішали до вагонів, — мабуть, поїзд мав незабаром рушити.

Знову проклятущі спогади!.. Де я бачив оці велетенські двоповерхові вагони та зализаний атомний локомотив?.. На сторінках редагованого мною журналу?.. Ні, не те, не там… То де ж?

Мої неспокійні роздуми урвала гарненька дівчина в синій формі:

— Заходьте, прошу, поїзд зараз рушає!