Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

Та дама, якій ви його передасте, і буде проголошена королевою завтрашнього турніру. Підніміть вашого списа.

Лицар підкорився, і принц Джон надів на кінець списа вінець із зеленого атласу, навколо якого був золотий обруч, прикрашений зубцями у вигляді сердець і наконечників стріл.

Лицар Позбавлений Спадку повільно проїхав далі уздовж арени, користуючись своїм правом переможця пильно розглядати численних красунь, що прикрашали своєю присутністю ці блискучі збори.

Нарешті він зупинився перед балконом, де сиділа леді Ровена, й очікування глядачів досягло вищого ступеня напруження.

Треба визнати, що якби, намічаючи свій вибір, лицар Позбавлений Спадку керувався тим, де під час турніру найбільше цікавилися його успіхами, йому слід було б віддати перевагу саме цій частині галереї. Седрик Сакс, який був у захваті від поразки тамплієра, а ще більше від невдачі, що зазнали обидва його підступні сусіди — Фрон де Беф і Мальвуазен, — перехилившись через поруччя балкона, стежив за подвигами переможця не тільки очима, а й усім серцем і душею. Леді Ровена не менше нього була захоплена подіями дня, хоча нічим не виказувала свого хвилювання. Навіть незворушний Ательстан, здається, вийшов зі своєї звичайної апатії: він зажадав велику кружку мускатного вина й оголосив, що п'є за здоров'я лицаря Позбавленого Спадку.

Інша група, що містилася саме під галереєю, зайнятою саксами, не менше них цікавилася наслідком турніру.

— Праотець Авраам! — говорив Ісаак з Йорка в ту мить, коли відбувалося перше зіткнення між тамплієром і лицарем Позбавленим Спадку. — Як прудко скаче цей християнин! Доброго коня привезли здалеку, із самої Берберії, а він з ним так поводиться, наче це малий віслюк! А чудовий обладунок, який так дорого коштував! Він зовсім не береже їх, немов знайшов на великій дорозі!

— Але якщо лицар важить власним життям і тілом, батьку, — заперечила Ревека, — чи можна очікувати, що він берегтиме коня й обладунок у такій страшній битві?

Чи то через нерішучість, чи з якихось інших причин переможець майже хвилину стояв нерухомо. Потім він повільно й граціозно схилив списа і поклав вінець до ніг прекрасної Ровени. У ту ж саму мить заграли труби, а герольди проголосили леді Ровену королевою кохання й краси, погрожуючи карою всякому, хто наважиться виявити їй непокору.

Серед норманських дівиць почулося невдоволене перешіптування: вони так само мало звикли до того, щоб віддавали перевагу саксонкам, як норманські лицарі не звикли до поразок у запроваджених ними ж самими лицарських іграх. Але ці вияви невдоволення потонули в голосних вигуках глядачів: «Хай живе леді Ровена — королева кохання й краси!» А з юрби простолюду кричали: «Хай живе саксонська королева! Хай живе рід безсмертного Альфреда!»

Принц Джон так пришпорив коня, наче хотів зірвати на ньому свою досаду. Кінь рвонувся з місця і вмить опинився біля тієї галереї, де сиділа леді Ровена, біля ніг якої ще лежав вінець.

— Прекрасна леді, — мовив до неї принц, — прийміть емблему вашої царственої влади, якій ніхто не підкориться більш щиро, ніж Джон, принц Анжуйський. Чи не буде вам вгодно разом із вашим благородним батьком і друзями прикрасити своєю присутністю наш сьогоднішній бенкет у замку Ашбі?

Ровена залишилася безмовною, а Седрик відповідав за неї своєю рідною мовою.

— Леді Ровена, — сказав він, — не знає тієї мови, якою мусила б відповісти на вашу люб'язність, з цієї ж причини вона не може взяти участь у вашому святі. Так само і я, і благородний Ательстан Конінгсбурзький розмовляємо тільки мовою наших предків і наслідуємо їхні звичаї. Тому ми із вдячністю відхиляємо люб'язне запрошення вашої високості. А завтра леді Ровена візьме на себе обов'язки того звання, до якого закликав її добровільний вибір лицаря-переможця, затверджений схваленням народу.

З цими словами він підняв вінець і поклав його на голову Ровени на знак того, що вона приймає тимчасову владу.

— Що він говорить? — запитав принц Джон, удаючи, ніби не знає по-саксонськи, тоді як насправді чудово знав цю мову. Йому передали зміст слів Седрика французькою.

— Гаразд, — сказав він, — завтра ми самі проведемо цю безмовну царицю до її почесного місця. Але принаймні ви, сер лицар, — додав він, звертаючись до переможця, що все ще стояв перед галереєю, — розділите з нами трапезу?

Отут лицар уперше заговорив. Посилаючись на втому і на те, що йому необхідно зробити деякі приготування до завтрашнього змагання, він тихим голосом просив принца вибачити йому відмову від запрошення.

— Добре, — незадоволено сказав принц Джон, — хоч ми і не звикли до подібних відмов, однак постараємось якось перетравити свій обід, попри те, що його не бажають удостоїти своєю присутністю ні лицар, який найбільше відзначився у бою, ні обрана ним королева краси.

По цій мові він намірився залишити арену і повернув коня назад, що було сигналом до закінчення турніру.

Різними дорогами, залежно від того, хто звідки прийшов, потяглися групи людей навколишньою галявиною. Більшість глядачів попрямувала до Ашбі, де чимало знатних гостей проживали в замку, а інші знайшли собі пристановище в самому місті. Серед останніх була і переважна частина лицарів, що були учасниками турніру чи збиралися взяти участь у завтрашнім змаганні. Вони повільно їхали верхи, розмовляючи між собою про події цього дня, а народ, який проходив повз них, вітав їх голосними вигуками. Такими ж вигуками проводили і принца Джона, хоча ці вітання були викликані радше розкішністю вбрання і пишнотою блискучого почту, ніж достоїнствами принца.

Набагато щирішими і одностайнішими вигуками був зустрінутий переможець. Але йому так хотілося швидше ухилитися від цих знаків загальної уваги, що він із вдячністю прийняв люб'язну пропозицію маршалів ратного поля зайняти один із наметів, розкинутих коло дальнього кінця огорожі. Як тільки лицар пішов до свого намету, розійшлась і юрба народу, що зібралася подивитись на