Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

Довго мчав Михась у світ за очі, аж і пожариська вже не стало видно. Як зачвакало під копитами якесь болото, а кінь почав сапати і хоркати, спам’ятався малий козак і придержав його.

— Стій, — каже, — братику… а то ще у багна вшелепаємося!

Та й чоло втер долонею. Аж тепер утямив він, що за лихо скоїлося — збагнув нарешті, що діда убили, а хутір згорів; що челядь зайняли у бран татаре, которі аж з Лубень сюди приїхали; що сам він утік, та йде його слідами пекельна сила, від якої й не сховатися ніде…

— А як татар вона за мною пустила, то й геть біда!.. — каже він сам собі.— Тії гицлі й на камені слід розгледять!

Страшно зробилося Михасеві — торкнув ногою коня та й завернув убік, щоб вибратися з того мочарища. Як загупали кінські копита об тверду землю, спинився він на пагорку і почав роззиратися округи.

— Наче ж на Охматів прямував:..— каже стиха до себе. — Та дарма… їхати треба хутчій, а то зловлять мене посеред чистого поля, мов того зайця!

І завернув до лісу, що виднів за якісь гони о ліву руч. Як опинився попід старими дубами, що росли на узліссі, зразу йому й легше стало на душі. Пустив коня лісовою стежиною і попрямував, куди очі дивляться.

Нічого, думає собі, загублюся у хащах, то не знайдуть!..

Довго їхав малий козак, аж у такий дрімучий ліс загнався, що й дороги не видно. Шукав стежку, шукав, та й рукою махнув. Нехай йому всячина, думає. Зачекаю до ранку, а там як Бог дасть!..

Пустив коня пастися, а сам ліг під дубом та й заснув.

І сниться йому, наче прилетіли три сови та й сіли на тому дубі. От одна й каже:

«Розкажіть же, сестри, де ви літали і що за дива бачили».

Перва сова й мовить:

«Була я на хуторі, де отой запорожець сидить, та лихо там скоїлося — спалили його татаре, а люд у ясир позаймали»!

А друга їй в одвіт:

«Не те диво, що спалили, а те, що привів їх туди штукар, которий князеві Яремі служить… Тільки не хутір потрібен йому був, а отой козак, що під дубом спить!»

«А нащо він йому?» — питається перва сова.

«А на те, що носить він Троянів Ключ, которий з того світа прийшов».

«Не теє диво, що носить він Троянів Ключ, которий із того світа прийшов, а те, що не знає про се, — каже перва сова. — А якби знав, то не спав би ото під дубом!»

«А то чом?» — питається перва сова.

«А того що напали на слід його пекельні діви й уже летять сюди, щоб душу його вхопити».

Аж тут озвалася третя сова, яка мовчала досі:

«Не те диво, що летять вони по його душу, а те, що спастися сей козак міг би!»

«А то як?» — питаються її посестри.

«А треба сісти на коня і проїхати ще верстов зо дві, а там жде на нього той, кому нечисть не страшна, — каже третя сова. — Та тільки спить сей козак і не чує, про що ми балакаємо».