Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

наприклад, Володимир Ілліч скористався безвихідним становищем сотень зайців, які опинилися після повені на невеличкому острові, і набив веслом цих добродушних та милих звірків повен човен. А потім усіх втопив у річці. Від цієї витівки мав величезне задоволення на багато днів. Зараз за погублені їхні душі Диявол знущається над ним — примушує їсти розпечених до червоного кольору металевих зайців. А вже десь пізніше Леніну ще потрібно буде спокутувати гріхи за всякі терори, революції, війни, концтабори, організатором яких він був і в яких загинули мільйони людей. Виявляється, Господь не вибачає смерті жодної, не за його волею, людини і тварини.

І все-таки Ілліч з лисинкою народився, з лисинкою й буде всю вічність. Зараз він хотів насолодитися смертю делегата Тимчасового уряду. Та ба! Цієї загибелі Диявол чомусь не показав, і Ленін вирішив навколо долі делегата Тимчасового уряду подискутувати з членами свого політбюро. Його цікавило, чи вбили махновці свою чергову жертву чи задушили? Бо, розповідали, що анархісти з Гуляйполя часто своїх ворогів душили, особливо у цій роботі досяг чималих успіхів Льовка Задов.[10]

— Звичайно, вбили. Це ж так легко і просто: вийняв маузер і в потилицю... Як мене... — першим висловився Микола Бухарін.

— Все-таки, товаришу Бухарін, ти гнилий інтелігент, — кинув репліку Ілліч, якому здалося, що така смерть делегата надто м'яке для нього покарання.

— Вони його затягнули у підвал штабу і вже там замучили. В усякому разі, особисто я зробив би так, — це вже сказав Дзержинський, згадавши свій досвід мучення людей у підвалах Луб'янки.

— Бгаво, залізний Феліксе! — Леніну така думка сподобалася, і він глянув на свого найліпшого учня — товариша Сталіна. Що ж відповість він? А той, на подив членів політбюро, перехитрив усіх. Він звернувся до вчителя:

— А що скаже товариш Ленін?

Гнітюча тиша — і всі погляди на Ульянова... А як діяти йому? Не мовчати ж... Іллічу довелося розколюватися:[11]

— Найцікавіше і найприємніше для душі — це повільно, з почуттям насолоди, душити, і я вважаю, що так вони й зробили.

Тепер усі повернули голови назад, туди, куди недавно пересів подалі від більшовиків мовчазний Грушевський.

— Вишепталися? — запитав Президент України і, не чекаючи відповіді, сказав: — Цього делегата махновці не розстріляли і не задушили. Він після Гуляйполя був у мене в Києві і скаржився на незаконні дії Нестора Махна і його повстанців. Я вибачився перед делегантом і допоміг йому благополучно доїхати до Петрограда. — Михайло Сергійович трохи подумав і, скориставшись мовчазною розгубленістю присутніх, додав: — Спотворені у вас, панове, поняття чесності, людяності і порядності, у тому числі, й щодо Махна... Лише зараз не бунтуйте, не галасуйте, як це можете ви робити... Ліпше давайте спокійно подивимося, що було далі у Гуляйполі...

Глава третя
Кров людська — не водиця
(М. Стельмах)

Нестор уважно розглядав карту України, виміряв на ній щось лінійкою, замислився і знову виміряв. Присутні в тимчасовому штабі Негребецький і Сашко сиділи мовчки, аби не заважати отаману працювати. Нараз з вулиці почулися людські голоси й вигуки:

— Пропустіте нас, ми до Нестора Івановича. Ми хочемо його спитати...

У відповідь хтось з охоронців штабу, які стояли при вході, вигукнув:

— Не можна! Він займається важливими справами.

До крикунів вийшов Нетреба. Біля входу в будинок зібрався гурт якихось лайдаків з навколишніх сіл.

— Ви чого тут базарите? — звернувся до них особистий охоронець Махна. — Чого приперлися і наче на весілля зодягнулися?

— Та ми до Нестора!

— Чув, що не до мене... А Нестор зараз наміряє по карті селянам землю...

Прибулі ще дужче загули і навперебій загелкотали, мов гуси:

— Ой спасибі йому!

— Наш заступник і оборонець...

— Невже земельку будемо мати?

— Слава Богу і йому!..

На ґанку з'явився Махно: