Остап Дроздів - №2

той, хто не вміє повноцінно жити. Коли Кастанеда писав про людину як воїна, він мав на увазі ХХ століття. У ХХІ столітті на місце воїна прийде людинолюб, життєлюб, багатолюб.

Я бажаю якнайшвидшої смерті ХХ століттю. Заради моїх студентів — здохни.

8

Минуло лише кілька днів із часу народження моєї країни, на носі був перший дзвоник у своїй країні — тож у школі розгорівся грандіозний шухер. Прибиральниці, технічні працівниці і завгоспи очманіло бігали коридорами і з м’ясом видирали найдрібнішу присутність попередньої епохи. Червоні прапори, прапорці й прапорчики, різноманітні вимпели, перехідні стяги, горни, барабани летіли до смітника, точніше у велику картонну коробку з-під тумби для учительської. Працівниці в подертих халатах хапливо ліквідовували всі декорації комунізму. Пізніше їх палили, відвертаючись від їдкого диму, на задньому дворі школи, біля турніків і поперечини, на якій я полюбляв висіти вниз головою. Десь так совєти й нацисти спалювали неугодні книжки, але тут це робилося з таким запалом самозабуття, що я перейнявся надприродною заздрістю — звідки в людей, які ще півроку тому натхненно розбудовували соціалістичну дійсність, узялася така жовч до себе вчорашніх. Мені це дуже сподобалося.

Найгірше дісталося Ользі Михайлівні, авторитарній організаторці піонерського дозвілля, яка завідувала кімнатою бойової слави. У ній були представлені різного роду матеріальні спогади про війну — медалі, мундири, військові квитки, кашкети, пілотки, поплямлені грамоти цілком живих людей, яким ще кілька місяців тому я від імені вдячної школи носив на 9 травня гвоздики. Ольга Михайлівна взяла руки в боки і почала вистукувати правою ногою ритм тільки їй відомої пісні, ретельно мізкуючи, що з усім цим робити. Якщо безіменні стяги і плакати можна було безболісно знищити, то тут ішлося про чиїсь персональні історії.

— Що я маю з цим усім робити? Ну не викидати ж! — мучилася Ольга Михайлівна. Потім вона помре від онкології, її застануть на підлозі між зіжмаканими шторами, вона їх здерла з петель — так їй було боляче.

Ольга Михайлівна вирішила доручити мені підпільну операцію. Я мав рознести експонати бойової слави їхнім власникам. Але так, щоб ніхто не знав. Я обожнював підпільні секрети, тому погодився навіть не роздумуючи.

— Вони ж люди, — сказала Ольга Михайлівна, і я зеленого уявлення не мав, кого вона мала на увазі.

Я взяв ровер і перевіз зашифрований вантаж до гаража. Якби майстер японської манґи (аналог коміксів) захотів намалювати мене тодішнього, то це був би світло-русий хлопчик із великими, як фари, очима, заокругленим від зосередженості ротиком, у смугастій футболочці з бездумним принтом ведмедика, з непропорційним тулубом і в босоніжках, які вже на ладан дихали. По-шпигунськи замкнувши гараж зі середини, я розклав старий брезент і почав сортувати експонати відповідно до адрес, які Ольга Михайлівна виписала в стовпчик. Вийшло шість купочок. Я мав відвідати 6 стариганів, які мешкали в різних частинах містечка. Я розпланував більш-менш зручний маршрут, щоб об’їхати кожного.

— Добрий день.

— Хто там?

— Я вам маю дещо віддати.

— Хто там?

— Зі школи. Ой, з музею.

— Якої школи? Якого музею?

— Та першої!

— Що потрібно?

— Я маю вам дещо віддати.

— Мені?

— Вам.

— Що?

— Від Ольги Михайлівни.

— Кого-кого?

— Ольги Михайлівни.

— Якої Ольги Михайлівни?

— З першої школи!

— Я нічого не розумію... Що вам треба?

— ВІДДАТИ ВАМ ДЕЩО!!!

— Що віддати?

— ДЕЩО!!!

— Я вас прошу, лишіть мене в спокої.

— І ЩО Я ТЕПЕР МАЮ З ЦИМ РОБИТИ???

— З чим?

Я почувався як даун, не адаптований до повноцінної комунікації. Мені чомусь здавалося, що я роблю благе діло, яке мені зарахується під час наступних контрольних, а вийшла якась головоломка, в якій відсутні найнеобхідніші слова. Я вирішив спалити себе.

— Я приніс ваш військовий квиток і шлем танкіста.

Запала динамітна пауза. Двері повільно відчинилися — і на мене дихнула застояна вологість давно непровітрюваної кімнатчини з запахом аптеки. Проти світла, під перехрестям мікропорошинок, у вовняних підколінниках поверх старих спортивних штанів стояв голос із-за дверей. Казах. Його азіатське обличчя було гладким і непоораним, хоча все в пігментних плямках. Ім’я хер-два вимовиш, по батькові — тим паче.

— Ти колись був на скотобійні?

—??

— Тобі варто якось сходити на скотобійню і подивитися, що вони роблять із тваринами.

Це говорила сама любов, у дико не підхожому тілі, у дико дисонансній обстановці, дико стомленим голосом. Казах усе своє свідоме життя прожив тут, його вимова взагалі не відрізнялася від тієї, що мене оточувала, і він разом зі мною буквально щойно отримав свою нову країну. Саме це єднало нас, хоча між нами була безодня десятиліть. Я простягнув музейні реліквії. Він:

— Вони вам уже не потрібні?

Я не знав, що відповісти. Насправді я був на скотобійні, до того ж не раз, оскільки мешкав двома вулицями вище. Зовсім несподівано казах поцілив саме туди. Це був наш дитячий екстрим — потайки пролазити на скотобійню і насолоджуватися припиненням життєдіяльності організму. Якби я жив у вивернутих урбаністичних субкультурах, то примкнув би до братства таємних танатологів, які смакують останню фазу життя. Ми на Землі знаємо лише один відомий варіант життя — життя білкових макромолекул, усе інше — з книг фантастики і релігійних брошур. Ми, неслухняні діти, отримували сплеск адреналіну і дофаміну, коли нишком, плазуючи під прихилену сітку, прокрадалися на територію, де моторошно, аж до лоскоту пахло останньою фазою життя білкових макромолекул. Здебільшого це були корови, позаяк свиней і дрібнішу фауну господарі різали в себе вдома. Дрібними перебіжками, під прикриттям, із детективним настроєм ми підкрадалися до розчахнутих дерев’яних заляпаних дверей і бачили там сцени з фільмів жахів, які потім снилися, і кожен із нас спав при увімкненому нічникові.

Кам’яна долівка вся була в запеченій крові, бордові патьоки розтікалися в канавки по периметру, але не це магнітило нас. Електрошокерів тоді не було, тому безголосі тварини потрапляли під пневматичний молот, який потужно дробив череп. Ми вичікували саме на цей момент, ніби це був дотик до вищої істини. Молот гамселив тверді лоби, тварини по-концтабірному валилися з ніг, потім знерухомлену тушу підвішували до гаків, порожнистим ножем перерізали артерії, і кров водоспадом вивільнялася в великі чани. Підрізка хутра і вичинення від внутрішніх кишок уже не були таким цікавим видивом, тож ми випаровувалися геть, отримавши свою дозу дорослішання.

Це не було страшно — це було хвилююче. Споглядання за смертю робило нас сильнішими і сміливішими, ми ставали мужніми мужчинами — такими самими, хто працював тут і тримав