Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

бачили, скінчить кожен, хто не лише блюзнірчою рукою, а бодай таємною думкою сягне по діадему й багряницю Августів, законний спадок феодосієвого дому!

Перемогла. За пурпуровою завісою, голосно посопуючи, спить їхній з Констанцієм із Наїссусу син, якому за два-три місяці покладуть на голівку імператорську діадему, на слабенькі плічки накинуть пишну багряницю. І ніхто вже їх у нього не відбере, бо величність, втілену в дитині, так само, як незалежність своєї влади ревно стерегтиме й оборонятиме із завзяттям, силою та жорстокістю, гідними дружини варварського короля, — вона — Галла Плацидія!

У тиші досвітку гучно залунали численні кроки. Десь за стіною чутно схвильовані голоси. Розчиняються двері. Гостро вигнуті дуги чорних брів гнівно морщаться над витрішкуватими очима. Хто сміє входити до кімнат Августи некликаний?… Зухвальці… Вона їм покаже…

Задиханий патрикій імперії Фелікс і comes rerum privatarum Геркулан Басс хилять коліна:

— Вічна Августо… Аецій!

Їхній голос неспокійний, дихання прискорене. Але що ж означає Аецій?… Аецій, prefekt pretorium Сходу, залишився у Константинополі… Спокійний, нешкідливий товстун… Раптом згадує: напевне ж, не про цього Аеція йдеться, про іншого… сина Гавденція… того, що його узурпатор вислав по допомогу до гунів. Уже збагнула: «Ані хиби — Аецій повернувся і… » Сміється.

— Sero venientibus ossa[34]… — починає говорити. Раптом у світлі світанку помічає смертельну блідість на обличчі патрикія імперії та неспокій у розумних очах Басса.

— Що?… Що трапилось?… — питає тремтячими губами, зненацька охоплена раптовим жахом.

2

Днем раніше, себто на третій день після страти Іоанна, невеличкий загін просувався у сутінках тяжкопрохідною дорогою через південні схили Юлійських Альп, поблизу того місця, де між Білою Скелею та витоком Сави сходяться граничні стовпи Італії, Норику та Паннонії і звідки сильна військова залога стереже безпеку великого тракту, що йде від Сантіуму до Вірінуму. Трудна дорога, яку долав загін із кільканадцяти вершників і трьох щільно затулених повозів, інколи так сильно наближалася до великого тракту, що чуйне вухо могло вловити тарахкотіння возів, тупіт копит і покрикування жовнірів. Через якийсь час із певним зусиллям можна було перейти з гірської дороги, майже стежки, на просторий і зручний тракт, — однак вершник у темному плащі з каптуром на голові, що командував усім загоном, не проявив жодної охоти перебратися на тракт, хоча підліток, який за ним їхав, кілька раз розпочинав розмову про це. Трохи ззаду за ними мовчки просувалися озброєні до зубів вершники, — з могутніми м’язами і грубими обличчями варварів; якісь руки раз-у-раз відкривали заслони на одному з повозів і тоді з’являлися налякані, заплакані жіночі обличчя та тупі, опасисті обличчя євнухів.

Ніч у горах западає швидко. Але чоловік у плащі з каптуром, здавалося, добре знав дорогу: не вповільнив руху, не дав жодного знаку товаришам, щоб розглянулись за місцем для ночівлі та готувалися до вечері й нічної варти. А, може, байдуже було йому, яким шляхом поїде і що з ним буде?…

Либонь, тракт був дуже близько, бо якоїсь миті навіть євнухи і жінки у затуленому повозі почули грюкання, тупіт і гучний гамір. Але, що дивніше, — цей раптовий шум не потонув у тиші так само швидко, як випірнув з неї і як це відбувалося досі, але тривав і навіть посилювався, хоча гірська дорога знову збочила від тракту.

Вершник у плащі з каптуром кивнув одному з варварів: має зійти з коня, вибратися на тракт і від солдатів або, найкраще, від самих подорожніх, яких там мусить бути чимало, довідатись, що відбувається. Ніколи не трапляється, щоб із настанням ночі на дорогах був такий жвавий рух… Повинно відбуватися щось справді незвичайне…

— Ми чекатимемо тебе тут …

Було вже зовсім темно, коли висланий варвар повернувся з відомістю, що трактом пливе справжня людська ріка. Сотні колісниць, тисячі кінних і піших, з дружинами, дітьми, слугами, майном, — женуть з криком, лементом і плачем… Чогось бояться, від когось тікають… але від кого? і що, власне кажучи, відбувається? — цього ніяк не можна було довідатися.

На одному з повозів залунали крики, лемент і плач, але здавалося, що вершник у плащі не звернув на це жодної уваги.

— Запалити смолоскипи… — наказав. — Їдьмо вперед… — і підігнав коня. Почув за собою плач і голосні ридання, але також тупіт копит і грюкіт коліс.

Якийсь час мусили з’їжджати вниз, потім підійматися вгору, знову вниз — і от раптом гірська дорога круто повертає, розширюється, показує очам шмат вільного від скельних брил простору і несподівано — як ріка Адда в Пад[35] — вливається у великий тракт, залитий сумним місячним сяйвом.

На тракті вже немає натовпу, — лише окремі вершники, начебто гнані примарою смерті, виринають у місячне сяйво і за мить розпливаються в темряві, залишаючи за собою зловісну луну божевільного гону. Але з півдня, з мороку, з іще дуже невеликої відстані долинає гучний гамір.

— Їдьмо далі, — каже вершник у плащі з каптуром і різко повертає коня вправо, до Сантіуму, в бік, протилежний до того, звідки чутно шум.

Але от раптом наче з-під землі виростає сильний військовий загін. Солдати в шоломах і панцирах, озброєні мечами, сокирами і списами, оточують вершників і повози.

— Завертайте! — кричать. — Далі їхати не можна…

— Чому?… Що відбувається?

— Не можна та й годі…

Але вершник у плащі не поступається. Не дозволяє завернути повози.

— Я не вернуся.

Наближається командир, оточений людьми зі смолоскипами. Це немолодий кремезний вандал рангу препозита з величезними вусами, його ліваа щока від вуха до підборіддя розтята глибоким шрамом. Суворим голосом, немилосердно калічачи мову римлян, наказує подорожнім негайно повертати.

Вершник у плащі з каптуром довго вдивляється в обличчя вандала. Потім зі смутною посмішкою повертає голову до своїх людей і, вдаряючи коня п’ятами, гукає:

— Їдьмо вперед!

Вандал миттю зриває з плеча арбалет.

— Ще крок і смерть! — люто реве він, блискавично швидко накладаючи стрілу і скеровуючи зброю в груди вершника.

— Друже… якщо вперед поїду, — умру, як ти й сказав, — спокійно та голосно каже вершник, — та, як повернуся, теж помру…

Рука вандала здригнулася. Випустив арбалет, вирвав смолоскип у солдата, що стояв обіч, і наблизив криваво-тремтяче світло до обличчя співрозмовника.

— Хто