Ірина Сергіївна Потаніна - Ну чисто янгол!

— А чим же сусідам не подобається ця посмішка? — не стримала я цікавості.

З’ясувалося, що посмішки, в принципі, подобаються всім. Не подобається інше: жахлива незграбність і незугарність «неуклюжів». Вони постійно метушаться та неодмінно, хоча й ненавмисне, руйнують усе навколо. Вискочить часом якась «неуклюжа» в магазин по хлібчик, помітить знайомого на іншому боці вулиці, задивиться, запосміхається, вріжеться в стовп… Та так сильно, що в усьому селі потім пилососи забиваються і не працюють.

— Чому пилососи? — пошепки раділа з мого чергового запитання Ведмедик. — Як це «чому»?! — схоже, їй дуже подобалося спостерігати за моєю здивованою фізіономією, і її шепіт вражав мій слух дедалі більшою кількістю подробиць свого світу. — Це у вас, мешканців реальності, запитати потрібно. Ви нам таку техніку нафантазували. Пил із пилососа в нас іде дротом у розетку, а потім передається до ліхтарних стовпів і на центральну пилову фабрику, де скачується у валики та переробляється на підкладки для оббиття м’яких меблів.

— Нічого собі! — захопилась я. — Знаєш, я починаю пишатися нашою людською фантазією!

— Ну, скажемо прямо, це в основному хлопчиська придумують. Дівчиська — ті ж від народження примудряються звідкілясь знати, що й до чого в усіляких побутових речах. Хоча… Моя Крючкова, наприклад, років до семи вважала стукалку для відбивних молоточком психіатра й лупила ним по колінах усіх, хто заходив у дім.

— Мда… — першої миті я була дуже здивована, але потім згадала, що Тамарчина бабуся все життя працювала психіатром; смішно! — А я, навпаки, все життя боялася таких молоточків на медогляді: вважала, що ними тільки м’ясо відбивати можна…

— Т-с-с! — раптом сердито зацитькала на мене Ведмедик. — Ти що! У нас не прийнято говорити про страхи… — й відразу, вже голосно, ніби вибачаючись перед усіма, забурмотіла: — Не гнівайтеся. Ну, забулася моя підопічна. Страхи пом’янула… Може, ще обійдеться… От тобі й маєш… — над моєю головою раптово з’явився й загрозливо завис молоточок психіатра.

— Ешкарнлидіндон! — нервово вигукнула Баба Яга, що досі мовчала, та смачно плюнула в молоток. Той жалібно заскімлив і випарувався.

— Будь-які оформлені в слова страхи реалізуються тут у конкретних предметах, — швидко зашепотіла Ведмедик. — Обережніше зі словами. Страхи — це окремі жителі нашої країни. Он бачиш, стоїть такий кремезний, у костюмі, з хитрою пикою? — вона відгорнула кутик завіси біля входу в намет і показала мені джентльмена, що тинявся віддаля. — Це страх, відповідальний за речі, які страхають. Він усе підслуховує. Чекає, коли хтось опише бодай якусь страхітливу річ. Відразу кидає почуті слова на пожирання закляттю реалізації й робить реальною названу річ. Якби не знищила Баба Яга твого молотка, той би купу проблем наробив.

— Дякую, що виручили, — посміхнулась я, зацікавлено розглядаючи Бабу Ягу. Баба як баба, тільки зігнута чомусь, ніби шаховий кінь, і ніс у неї теж крюком зігнутий.

— Ото ще! — нервово прорипіла бабуся. — Подяками не відскіпаєшся! Будеш мені тепер дві краплі крові винна для зілля. Зрозуміло?

Не встигла я отямитись, як Баба Яга підскочила, спритно вколола мені пальця та боляче стисла його, тримаючи над кишенею свого фартуха. У кишені щось підозріло засичало.

— Ай! — скрикнула я більше від образи, ніж від болю, на очах виступили сльози.

— Не рюмсай! — різко обрубала мене Ведмедик. — Бо вона й сльози відніме. Баба Яга готує нові порції охмурювального зілля. Завдяки йому вона вийшла у фінал — впливала зіллям на журі. Тепер хоче в такий спосіб потрапити в суперфіналістки. А ти й справді даремно дякувала. Яга не від добра молоток знищила, а щоб конкурс через неприємності, вчинені молотком, не зірвався. Інакше як же вона тоді приз суперфіналістки отримає?

— А! — я закивала так, начебто хоч щось розуміла. Насправді ж чим далі, то менш зрозумілим ставало все, що діялося навколо. Баба Яга пройшла у фінал за допомогою чаклунського зілля. Це добре. Але жаба й кішка на конкурс красунь яким побитом прорвалися? Такого повороту й із найбагатшою уявою не придумаєш!

— Ну, загалом, у нас багато таких ситуацій, — посміхнулася Ведмедик, ніби прочитала мої думки. — Обставини вимагають чогось дивного, й воно завжди відбувається. «Неуклюжу» та жабу журі вибрало як найкращих представниць їхніх народів. Краса — вона ж відносна. Знаєш?

— Агов, грромадяночки! — цієї миті в намет влетів уже знайомий мені блідий папуга. — Грррандіозна подія! Гррім серред ррадості!

— Що сталося?! — всі присутні вмить зробилися такі само білі, як папуга.

— Благаю, Петрушо, розкажіть до пуття! — Царівна стражденно склала руки на грудях і простогнала тремтячим голосом: — Не треба хоч зараз добирати слова зі звуком «р». Ми й так знаємо, що ви вмієте обходитися тільки ними. Але це у вас так повільно виходить… Заклинаю вас, говоріть прямо! Ми нікому не скажемо, що ви це зробили! Що з Принцем?!

— Із Прринцем? — глузливо перепитав папуга. — Із Прринцем норрмально! — та під прицілом напружених поглядів Петруша все-таки здався й заговорив по-людськи: — Смішно, що ви, Царівно, тільки про Принца й турбуєтеся. В нього усе чудово. Це з вами все кепсько. Точніше, буде кепсько. Щойно пан Його Часовість Півень оголосив, що завтра свято. Новий Рік! Причому гряде не простий, а Високосний Рік. Тож ласкаво прошу до Дракона на співбесіду.

У відповідь здійнявся страшенний гамір. Свята всіх тут, схоже, не надто тішили. Я насилу розчула схвильовані пояснення Ведмедика:

— У нас тут не буває календарів. Регулярно, о шостій, Його Часовість Півень виходить на балкончик своєї вілли на околиці та сповіщає, який буде сьогодні день. Він називає будь-яку дату, що спаде йому на думку, й ми чесно в ній живемо. Що? — через суцільний незадоволений галас навколо Ведмедик теж погано чула, що я їй кажу. — Хто такий Дракон?! Ну, ти даєш! Що, книжок у