Катерина Бабкіна - Соня

декольте, темношкіра, все ще чорноволоса, на руках мала крупні персні, а обабіч її обличчя гойдалися довгі срібні важкі сережки – вони, мабуть, сподобалися би Русланові Лікаренку На прикладі тьоті Галі дід колись пояснював Соні, що таке караїми, а потім, коли Соня підросла, деякі більш невтішні речі він теж пояснював їй на прикладі тьоті Галі. Приязнь між мамою, студенткою з філології зі своїми особливими поглядами на світ, і тьотею Галею, однак, з роками не перегоріла – мама аж до від’їзду приходила до неї сидіти в глибоких кріслах, курити, грати в нарди і говорити про минуле. Так Соня й дізналася багато з того, що дітям не розказують, бо їй належалося читати в тьотігалиній бібліотеці, але через балкон вона часто прокрадалася до прочинених дверей у вітальню й сиділа там, у вечірньому небі, між куполами, хрестами і сороміцькими історіями та любовними спогадами двох усе ще молодих, проте вже ні, жінок.

– Він же поїхав до Польщі, – сказала тьотя Галя Соні, – ще років десять тому. Всі тоді їхали, ти пам’ятаєш.

Соня пам’ятала.

– З одним ще таким самим і поїхали, – продовжувала вона. – Хотіли в Португалію, але в Польщі з’ясувалося, що до Португалії потрібна інакша віза. Ніколи він наперед не думав, розумієш. Мама твоя завжди казала: пошли дурного Богу молитися. Так вони і лишилися десь – у сенсі не Богу молитися, а на будові працювати, під Жешувом. Маму не розпитуй ліпше, я тобі сама скажу, що знаю. Любила вона його, а він такий був – знаєш, ні до чого. Є такі люди.

– Є, – погоджувалася Соня, приміряючи подумки це «ні до чого» до себе. «Ні до чого» їй страшно пасувало.

– Мама добре? – питала тьотя Галя.

– Добре, – казала Соня. – А ви як?

– Я теж добре, – казала тьотя Галя. – Батько вмер, тільки його дім сестра продала – вона в Німеччині тепер, чоловік автомеханік, а дочка Рената. Славна Ренуся, вчиться на лікаря. Приїздить до мене, канікули в них у липні – ми на річку ходимо, вона розповідає, як там, у Німеччині. А то ж я так і не вибралася. Пенсії не маю – займалася підприємництвом неофіційно, – тьотя Галя гірко посміхнулася.

– Як же ви живете? – питала Соня.

– Хіба мені багато треба? Все моє вже зі мною. Сестра передасть – коли светри, коли брюки, коли спідниці, коли куртку спортивну. Що не пасує – віднесу вниз у Карітас, хороші речі, якісні. Вони мене на поріг не пускають, так я встану рано, поки ще зачинено, спакую в папір і лишаю їм під дверима. Дівчатка з притулку бігають потім у тих спідницях. А коли сестра і грошей передасть – то двісті євро, то п’ятсот. Раніше на батька передавала все, поки я за ним ходила, тільки нема вже батька, а вона передає. І мужики, ті, що ходили до мене колись, – заглядають часом. Хто вина принесе, хто хліба, восени то мішок картоплі, то яблук. Молока привозять, масла. Мобілку от один привіз. Посидимо з ними, поговоримо – як хтось довго не приходить, то все думаю, що вмер, зараз багато люди відходять, не подобається їм. Поки все мінялося, дробилося – ще хотіли чекати, подивитися, як воно буде. Тільки немає тут на що дивитися. А мені добре. Жаль, сестра дім продала – я би жила собі за містом, а тут сиджу як та зозулька, – поки зійду вниз сходами, вже не знаю часом, як назад і повертатися.

– Ви би сходили за річку, в ліс на городи. Там, де міст був, який знесло торік. Знаєте? Там заміський комплекс житловий, будинки з ліфтом, інфраструктура, охорона – вам сподобається. Є квартира хороша – світла, простора, сорок дев’ять квадратів. Остання, кажуть. Особливі люди продають, надійні. Багато років на ринку нерухомості.

– Так у мене ж нічого нема, – засміялася тьотя Галя.

– Мені здається, там можна якось домовитися, – переконливо сказала Соня і стала прощатися.

Уже біля дверей, коли тьотя Галя вийшла її провести, Соня спитала:

– З ваших розмов з мамою, тоді, раніше, мені колись здалося, що у вас була донька. Що, правда була?

– Цигани вкрали, – пожартувала тьотя Галя і сама засміялася.

– Телятина і шпинат в листковому тісті, в’ялені помідори, картопляне пюре з травами! – оголосив Порох замість «добрий вечір». Він порався на кухні, в чорних тісних штанях і сірій футболці, поверх яких був акуратно вбраний білий, як гірські сніги, кухарський фартушок, ідеально випраний і випрасуваний. Штани підкреслювали сідниці, котрим позаздрила би навіть тьотя Галя замолоду, а футболка щільно облягала розвинені плечі трубача і спину, рельєфну та гнучку, але не таку надійну, як у Пуха.

– А Саша документи забирає, – сказав Порох, коли Соня роззулася, розставила правильно черевики і пройшла на кухню. – Звільняється.

– Чому? – Але Порох не відповів, тільки мрійливо примружився й повернувся до салату, який забув оголосити, і став вимішувати його двома спеціальними ложками для вимішування салату.

Коли Пух приїхав і вони сіли вечеряти, Порох витанцьовував навколо Соні, подаючи страви і наповнюючи келих, ніби він офіціант, метрдотель, хостес або має в задниці шило.

– Гості у нас нечасто, – сказав Пух і тепло подивився на Соню.

– Так я ще трохи погостюю? – спитала вона.

Пух і Порох перезирнулися.

– Знаєш, – раптом сказав Пух, – ми тут вирішили їхати. Кудись, де нас краще зрозуміють.

– До Польщі, – уточнив Порох.