Марія Хіміч - Байстрючка

Нарешті старенький автобус дістався автостанції Задрипинська. Ми розігнули затерплі спини та якомога швидше пішли в напрямку дому. Я попросила Варварку поводитися тихо й повернула ключ у замку. Він не піддавався. Тоді штовхнула двері — вони були відчиненими!

Ксенька спала на своєму ліжку сном немовляти. Вона була геть уся вимазана фарбою — вочевидь, працювала всю ніч. Чомусь найбільше серед кольорів було червоного. Та й картин ніде не було…

Те, що це початок гибелі мого затишного мікросвіту, зрозуміла, коли мама забрала документи з моєї школи в місті Б. і завезла в школу села, де жила бабуся.

Мама пояснювала, що так буде краще для всіх. «Бабуся пригляне за тобою», — запевнила вона. Я відчайдушно розказувала, що вже доросла й сама здатна про себе подбати, а бабуся може мене відвідувати час від часу. Та й батько міг би заглядати… Навіщо ж ось так нагло відривати мене від друзів?

Для мами це були порожні слова. Вона завжди робила так, як уважала за потрібне.

На щастя, у сільській школі серед нових однокласників виявилося кілька моїх знайомих, з якими потоваришувала, коли гостювала минулого літа в бабусі. Та й інші діти були непоганими. Клас був невеликий, не такий роздутий і переповнений, як у міській школі.

Учитель музики досить високо оцінив мої вокальні дані, і я почала брати участь у репетиціях шкільних урочистих заходів… Співи захопили мене у свої палкі обійми й розрадили.

Однокласники цікавилися, чому залишила міську школу. Їхній інтерес можна було згасити жартами. А ось селянки так просто мене не відпускали. То одна, то інша тітонька ніби ненароком зустрічала мене, коли йшла кудись чи поверталася з навчання, і з лагідним усміхом розпитувала, де мама. Я втікала від них, як від чуми. Їхні запитання болісно ранили мене.

Після суду мама в кожні вихідні відвідувала нас із бабусею. Щосуботи вранці чекала її на сільській зупинці, і коли вона виходила з автобуса, кидалася навперейми й щосили обіймала. Тоді мама плакала.

Її живіт ріс і ріс із кожним тижнем, здавалося, він уже досягнув достатньої округлості, проте продовжував збільшуватися. Живіт був автономною підстанцією маминого тіла, мені подобалося гладити його й відчувати, як під шкірою пурхають метелики.

Мені не вистачало її. Це жахливе відчуття. Коли на шкільних репетиціях чула щемку пісню, присвячену матері, то все в мені стискалося. Тоді я розгублювалася й намагалася приховати свою вразливість від однокласників, щоб вони, бува, не почали насміхатися. Особливо мене розривало на частини від пісні «Чорнобривці насіяла мати». Досі не можу її слухати спокійно.

Іноді Назар приїжджав разом із матір’ю. Він дуже відрізнявся від мого батька. Геник постійно літав у своїх алкогольних хмарах, і його в цьому житті мало що хвилювало. Назар же твердо тримався на обох ногах, був кам’яноподібним у своєму внутрішньому спокої і водночас веселим та енергійним. Раніше Назар часто відвідував маму. Проте після її засудження — усе рідше.

Усе-таки я дуже сподівалася, що він одружиться з мамою, адже вона носила його дитину. Гадалося, що це принесе втіху всім навколо.

Мамі все частіше хотілося бути на самоті. Вона любила гуляти в полі, що розпочиналося одразу за бабусиним городом. Під високим прозорим небом, одягнена в теплу куфайку і з дідусевою двостволкою в руках про всяк випадок, матуся нагадувала зечку, яка втекла із сибірського заслання. Вона сама зізнавалася, що зі зброєю їй спокійніше — мало що могло статися серед безлюддя. Хоча насправді саме через вагітність мати стала тремтіти за свою безпеку, раніше до такого не додумалася б. Часом поверталася заплаканою і з хрипким голосом. Про що вона сповідалася церковному куполу піднебесся — хтозна.

Слідчий насмішкувато дивився то на мене, то на обстановку нашої кімнати. Вочевидь, його не залишив байдужим польський сервант під стіною та дорогий килим на підлозі. Та й чехословацька люстра з безліччю сяючих на сонці кришталиків привертала увагу…

— Підпишеш? — поцікавився слідчий, підсовуючи мені папір.

— Ні, — заперечила. — Не підпишу.

— Тоді згниєш у тюрмі! — не витримав і зірвався слідчий. — Шахрайка!

Поглянула в його вирячені більма й викривила губи в подобі посмішки: тобі мене не залякати.

— Не передумала? — гаркнув він.

— Не переживайте так, виразка знову відкриється, — сказала спокійним тоном.

— Звідки знаєш про мою виразку? — сполошився слідчий. — Хто розповів?

— Хто треба, — мовила. — А якщо вам моя люстра сподобалася — забирайте. Це буде чудовий подарунок для вашої дружини Тетяни. У вас же річниця одруження завтра. І вона давно про таку мріяла, еге ж?

— Хто тобі… — загарчав