Томас Тімайєр - Подих диявола

країнами та небезпечними пригодами. Ти, скоріше, схожа на домувальницю. Рада, що більше не живеш на вулиці й можеш допомагати Елізі з господарства.

— Бачиш, як можна помилятися, — відповіла Лєна. — Згодна, я не настільки смілива, щоб ризикувати головою, але мені б теж хотілося подивитися світ.

Крім того, ми могли б проводити більше часу разом… — вона доторкнулася рукою до його стегна.

— Проводити час разом?.. — нарешті, Оскар усе зрозумів. Яким же дурнем він був, що не помітив раніше. Усе правильно: ці погляди нишком, нещодавня демонстрація покупок, тепер іще ця поїздка.

Лєна в нього закохалася.

Знаючи Лєну, можна було не дивуватися. Вона була дуже романтичною панянкою й увесь час у когось закохувалася. Останнім часом вона була в захваті від оперного співака Алоїзія Бургшталлера, з яким її познайомив Зиґфрід на фестивалі в Байройті. Але Оскар ніколи б навіть не подумав, що дівчина може звернути свою увагу на нього. Властиво, ця думка була дуже втішною. Шарлота була зайнята собою і своїм минулим, і Лєна почала відігравати більшу роль у його житті. Вона уважна, дотепна та люб’язна, з нею приємно проводити час. Щоправда шкода, що Шарлота не може знайти для нього зайвої хвилинки.

Юнак зітхнув. Як же викрутитися з цієї ситуації?

Він помовчав, намагаючись виграти час.

— Якщо ти не від того, можна я доторкнуся до тебе?

— Я… хм… — захекався Оскар. Чому в таких випадках він і двох слів зв’язати не може?

Загадкові зелені очі дівчини пильно дивилися на нього.

— Це все через Шарлоту?

— Що саме?

— Те, що ти не зважишся зізнатися, що я тобі подобаюся? Я ж помітила, як ти на мене дивився нещодавно. По-особливому.

— Можливо, це через новий одяг, і кіс у тебе більше немає.

— Чудова зачіска, правда? — покрутила вона головою. — Мені дуже шкода було обрізати коси. Але так практичніше, і мені частіше говорять компліменти. Якщо все це через Шарлоту, то я тебе розумію. Хоча мені здається, що вона поводиться з тобою якось дивно.

— Правда? — Оскару ставало дедалі ніяковіше. Він відчайдушно намагався придумати, як направити розмову в інше русло, але нічого не міг вигадати. Ніяких шляхів до відступу не було. Тут були тільки вони з Лєною, і складалося таке враження, що кімната ставала дедалі меншою.

— Звісно, — сказала Лєна. — Якби в мене був такий друг, я б приділяла йому більше уваги. Я б проводила з ним якнайбільше часу.

— Знаєш, нам із Шарлотою потрібен особистий простір. Ми не можемо постійно бути поряд одне з одним, такі вже ми люди. І, до речі, якщо ми вже заговорили про людей, ти не бачила Вілму? Відтоді, як у неї з’явився новий лінгафон, вона рідко до мене заглядає. Схоже, їй цікавіше розмовляти з Мициком або Віллі. Можливо, це тому, що у Віллі завжди знайдуться для неї якісь ласощі…

— Ах, Оскаре, — зітхнула Лєна. Очі в неї затуманилися. — Невже тобі не хочеться знати, як я тебе кохаю?

Вона підійшла ближче.

Цієї миті відчинилися двері.

На порозі стояла Шарлота зі стосом постільної білизни в руках. Вона зробила було кілька кроків, але застигла на місці.

Лєна миттю забрала руку з коліна Оскара, але Шарлота, мабуть, уже встигла помітити. На якусь мить обличчя в неї стало скривдженим, але відразу на губах заграла звична іронічна посмішка.

— Не буду вам заважати, — сказала вона. — Я принесла тобі свіжу білизну, Оскаре. Куди її покласти?

Оскар підхопився.

— Зачекай, я візьму.

— О, не турбуйся, — Шарлота поклала стос на стілець. — Уже йду.

Із цими словами вона розвернулася на підборах і вийшла з кімнати. Двері ляснули, немов постріл із пістолета.

— Ну й добре, — пробурмотів Оскар. — Подумаєш, налякала.

— Здається, мені теж час іти, — тихо сказала Лєна. — Незабаром побачимося.

Оскар провів її до дверей, почекав, поки вона вийде в коридор, і зачинив двері. Він притулився спиною до дверей, глибоко зітхнув і заприсягнувся, що зробить усе можливе, щоб Лєна не поїхала з ними в цю подорож.

Далеко, на іншому кінці світу, земна кора здригнулася. Поштовхи були ледь відчутні. Вони народилися глибоко, і на поверхні їх ніхто не помітив.

Владика в кам’яному залі розплющив очі. Довго ж він спав. Йому снилося синє небо, хмари й море. Ці спогади майже стерлися, але сьогодні вони знову повернулися. Як довго він спав? Сто років, двісті? Занадто довго. Сон його розбудив. Він повільно підняв голову й перевернувся на інший бік. Із-під потилиці посипалися дрібні камінчики. Постарів. Постарів і посивів. Але сон вдихнув у нього нове життя. Та й чи був це сон? Можливо, він і справді відчув струс? Раптом це знак, що прийшов кінець тисячолітньому прокляттю? Він задумливо подряпав нігтем підлокітник трону. Треба б запитати верховного провісника. Він дав би слушну пораду. Але не зараз. Йому хотілося ще поніжитися в чудесних спогадах, подарованих сном. Спогадах про світлий час і сонячні промені.

8

Рано-вранці 22 березня «Пачакутек»