Олексій Підлуцький - 25 портретів на тлі епохи

послідовність, з якою Пілсудський знищував (принаймні політично) всіх тих, хто міг суперничати з ним у популярності, претендував на лідерство в польському націонал-патріотичному таборі. Пілсудський дуже любив легенду про себе як про батька незалежності і єдиного творця держави і робив усе, щоб розбудувати і закріпити ту легенду. Він намагався поставити себе вище за будь-які державні посади, не кажучи вже про політичні партії, стати таким собі Батьком, чи навіть Дідом нації. Не випадково, що прізвисько Дзядек, Дідусь дуже часто вживалося на сторінках проурядової преси, і Пілсудський нічого проти такої фамільярності не мав.

Створений Пілсудським санаційний режим з позицій сьогодення не може викликати жодного захвату. Фактично всю владу було зосереджено в руках одного-єдиного клану — колишніх легіонерів та пеовяків. За екзальтованою патріотичною риторикою пілсудчиків у багатьох випадках крилася кричуща некомпетентність, а дуже часто і корупція, під гаслами боротьби з якою вони прийшли до влади.

Пілсудський, за його власними словами, абсолютно не розумівся на економіці і намагався не втручатися в ці питання. Тому політику пілсудчиків у цій сфері важко назвати ефективною. Досить зауважити, що аж до кінця існування Другої польської республіки у 1939 році так і не було досягнуто рівня промислового виробництва, який існував на цих землях у 1913 році.

Проте найбільші історичні претензії українці можуть пред’явити Пілсудському за його національну політику. Однією з підвалин санації була так звана пацифікація (умиротворення) національних околиць, перш за все українських земель. Мабуть, немає потреби переповідати широко відомі факти переслідування та утисків польською владою української культури, громадської активності, навіть православної церкви. Зауважимо тільки, що крилатий вираз «Чоботи найкраще чистити українською кров’ю» належить не Юзефові Пілсудському, а одному з пілсудчиків, який на практиці реалізовував політику пацифікації, ініційовану «коханим вождем». Залишається лише загадкою, як Пілсудський міг розраховувати на якусь співпрацю з українцями (хай не галичанами, а наддніпрянцями) у майбутньому. Чи він тоді вже не сподівався на реалізацію своїх федералістських планів?

Загалом, складається враження, що все чи майже все, що було в Польщі доброго з кінця 1920-х до кінця 1930-х років, існувало і творилося не завдяки, а всупереч правлячому режимові.

Щоправда, слід зауважити, що в останні роки свого життя Пілсудський багато хворів, дуже постарів і не завжди був здатний займатися державними справами. Отож важко сказати, що було ініціативою самого Дзядка, а що творили пілсудчики від його імені. «Ця людина є абсолютно божевільною, — жалівся своєму ад’ютантові у 1934 році «головний пілсудчик» генерал Едвард Ридз-Смігли. — Рано чи пізно це вийде на яв, і тоді нас усіх спитають: а чому ви мовчали?» Водночас і сам Пілсудський не вважав своїх наступників гідними високої місії. Прем’єр Єнджеєвич у травні 1934 року розмовляв з Маршалом. Він запам’ятав, як «з-під густих, настовбурчених брів дивилися на мене очі, змучені турботою чи неспокоєм, очі людини стражденної і пригніченої. До кінця життя я не забуду виразу цього зболілого і змученого обличчя. Після довгого мовчання я почув пошепки сказані слова: «Ох, ці мої генерали. Що зроблять вони з Польщею після моєї смерті».

Життя після смерті

Юзеф Пілсудський помер 25 травня 1935 року. І Польща пережила тоді шок, який можна порівняти лише із шоком, якого зазнала Радянська Росія на 11 років раніше, коли помер Ленін.

Спадкоємцем Пілсудського на посаді генерального інспектора польських збройних сил, а фактично диктатором Польщі став Ридз-Смігли.

А ще через чотири роки, у вересні 1939-го, вся споруда, яку з такою упертістю та старанністю зводив Пілсудський, завалилася. Протягом кількох тижнів Гітлер та Сталін розгромили виплекану Дзядком армію і поділили його державу.

Проте фундамент виявився надзвичайно міцним. Польща Пілсудського була далеко не взірцевим суспільством. Та переконаність в абсолютній цінності власної незалежної держави увійшла у кров переважної більшості поляків саме за два десятиріччя існування «міжвоєнної», як кажуть наші західні сусіди, Польщі. І підважити цю переконаність не змогли ні п’ять з половиною років нацистської окупації, ні 45 років правління залежного від Москви режиму польських комуністів. Чи справді «змартвихвстанє» Польщі у 1918 році — в першу чергу заслуга Пілсудського? Однозначної відповіді на це питання не може дати ніхто. Але, зрештою, нині це вже не так і важливо. Пілсудський нерозривно пов’язав своє ім’я у свідомості більшості поляків з відбудовою незалежності, зі створенням польської держави. Він вчасно народився, вчасно діяв — Польща на початку XX сторіччя потребувала саме такого діяча — і навіть вчасно помер: коли б Маршал дожив до 1939 року, то мав би чималі клопоти зі своїм посмертним іміджем. «Пілсудський здобув собі таку славу, яка у Польщі, напевне, вже не випаде нікому протягом наступної пари століть», — стверджує політолог та історик Мєчислав Прушинський. Згодимося.

Карл Маннергейм:
Маршал, який переміг Сталіна

Влітку 1987 року ми з друзями відправилися шлюпками в похід по шхерах Ладозького озера. Північна природа була сповнена величі та якоїсь похмурої краси. Важко навіть було збагнути, яке, власне, «тисячоліття надворі». Здавалося, що з чергової протоки ось-ось випливе корабель із рудими засмаглими вікінгами в рогатих шоломах чи човен з білявими фінами у домотканих сорочках. Враження посилювала повна відсутність людей. Уже за кілька кілометрів від міста Сортавали не можна було зустріти живої душі. Кожний острів був безлюдним. Та на кожному з них можна було