Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– То це я винен у тому, що мені не платять? Я вчився! Я у школі був відмінником, училище закінчив із відзнакою! Мої батьки на мене покладали надію, вони копійку до копійки відкладали, щоб я в люди вийшов, вони б мали мною гордитися! І гордилися б, я б дослужився! Аби не ти… Ти мені неначе кістка поперек горла стала! Ти наче горб тяжкий на моїй спині! Бачити тебе не хочу!!!

– Тепер не хочеш бачити? А колись казав, що любиш! Я двоє дітей тобі народила, якби я знала…

– Що?! Як ти смієш дітьми дорікати?! Ти, корова, ледащо, курка ти безмозка! Чого ти без мене варта? Ось так би й витурив за двері в шию, коли б не діти. Тільки заради дітей терплю таку болячку! Але ти мене колись виведеш, що й діти не допоможуть! Геть з очей!

Такі розмови були між Надеждою і її чоловіком дуже часто. Або вони просто мовчали, як мали бути разом.

А жила в частині Соня Львівна, офіцерська вдова, вже немолода й одинока. Дітей у неї не було, от і горнулася до чужих. Жінки із військової частини дуже шанували Соню Львівну, і хоч їй щойно виповнилося п’ятдесят, любовно називали «наша бабуся».

Часто ввечері зберуться мамці на лавочках, діти гуляють, а вони про те й про се говорять. Соня Львівна тим часом винесе пиріжки та й пригощає геть усіх.

Але ж ніяка людина не самотня. «Бабуся» у цих краях таки мала одну родичку, яка жила у місті, – куму Наталку. А у тієї була доросла донька Світлана, похресниця Соні Львівни, – і красуня, і розумниця, тільки ж – нещасливо одружена. Чоловік Світлани давно сидів у тюрмі, листів їй не писав. Соня Львівна кожного разу вислуховувала бідкання Наталки про долю своєї дитини, а потім ішла в частину і ділилася почутим із офіцерськими жінками. Усі разом вони журилися за Світлану.

– Як воно у світі, – казала Соня Львівна, – у кожного своя біда. От у моєї куми, наприклад, усе у неї є. Хоч Наталка і вдова, але багата: чоловік її був дуже розумний, очолював усіх комуністів у районі. Гроші після розпаду Радянського Союзу, як у мене, на книжці не пропали, кум їх уклав у бізнес, директором поставив рідного брата, а сам тільки й їздив по закордонах, возив дочку і жінку. І де вони тільки не побували! От хтось із вас точно знає, де знаходиться Єгипет? От! А Наталка зі Світланою фотографувалися біля пірамід! Купили трикімнатну квартиру, дороге авто, почали будувати дачу… І тут – інфаркт. Кум помер, Світланка невдало вийшла заміж. Хоч Наталка з дочкою тепер і живуть, мов вареники у маслі купаються, гроші у них є і будуть, нічого ніколи не потребуватимуть, але одна тепер – справжня вдова, а інша, не знаю, як і сказати, – солом’яна?

І от «бабуся» дізналася, що її похресниця розлучилась.

– Нарешті, – казала Соня Львівна. – Бо що ж це за заміжжя? Поки він там серед усіляких злодюг і волоцюг дурного набиратиметься, вона тут буде помалу старіти? А потім той бандит повернеться, гроші собі до рук прибере, та й скаже Світланці: ти вже мені така не треба. Бо хіба таке не раз бувало? Он хоч би й наша Надежда – хоч молода і гарна, та й то… І взагалі, дівчатка, навіщо хорошій жінці чоловік-тюремщик? Яке з ним буде життя? А так – поки красива і багата, знайде йому заміну!

Вже й швидко після того знайома похвалилася Соні Львівні новою радістю.

– Я тобі не хотіла всієї правди відразу казати: не просто так Світланка розлучилася, вона буде у парі.

– Он як!

– Тепер моїй донечці посміхнулося справжнє щастя! Ходить до неї гарний хлопець, іноді залишається й на ніч. А що такого? Світланка – вже не дівчина, ти, Соню, знаєш, яка у неї важка доля. А я своїй дитині хочу добра.

– Може, не треба було б спішити залишати хлопця на ніч до весілля, ще хто його знає, як складеться.

– Я Світланці повністю довіряю, та й нема ніякої причини сумніватися у парубкові: він і гарний, і забезпечений, стриманий, делікатний. А який працьовитий! Усю роботу чоловічу нам у квартирі переробив; настане весна, то візьмемося й до дачі; матиму собі нормального зятя!

– Ну й добре! – радіє хрещена мама. – Я дуже за Світланку рада! А хто ж такий? Як звуть? Звідки?

– Родом з-під Одещини, у батьків – один син, тепер служить в армії, офіцер.

– Де ж він саме служить?

– У нашій військовій частині!

– А який із себе?

– Красень! – хвалилась майбутня щаслива теща, – високий, очі блакитні, трохи, правда, лисуватий, але то нічого, кажуть, що лисі дуже розумні.

– Так і є, мій покійний чоловік теж зарання полисів, – згадувала своє «бабуся».

– І приходить кожного разу такий доглянутий, гарно дивиться за собою, приносить Світланці квіти, а онучці купує дорогі цукерки, дарує іграшки! Із таким моя дочка буде