Тетяна Тиховська - Паперова лялька

вклинилася більшовицька політика «воєнного комунізму». Кінцевим наслідком такої політики став дефіцит продуктів харчування. Аби ж то тим дефіцитом харчувались ті, хто його скоїв! Аби ж то їм довелося харчуватися котами, собаками, трупами людей, юшкою з шкіряних ременів. Та ні ж бо, навпаки! Замість нести відповідальність за свою недолугу та грабіжницьку політику, уряд подвоїв податковий тиск на Україну – мовляв, на користь голодуючих Поволжя.

Так, дійсно, посуха спричинила голод в багатьох південних губерніях Росії, в тому числі і в Поволжі, і в Південній Україні.

Але якщо з Поволжя влада цього року продподаток вилучила повністю, то на Україні він був значно збільшений. Самий великий податок біло нав’язано на селянство Запоріжжя – це була помста за махновський рух. За невиконання продподатку з волостей і сіл масово бралися заручники і привселюдно страчувалися. Москва застосувала голод як засіб придушення антибільшовицького повстанського руху, що на півдні України був особливо живучий. Остаточно знищити його каральними акціями не вдавалося, то більшовики запровадили терор голодом. Ату їх! Ату! Військові частини конфісковували харчи навіть у тих, хто потай намагався провезти їх з північних губерній на південь. Селяни мало сказати голодували, вони божеволіли від голоду! Їли вже кору дерев, стебла соняшника, траву. Збільшилися випадки вбивства для продажу людського м’яса. Голодні люди мимоволі ставали канібалами.

Незважаючи на пасивний опір офіційної влади, міжнародні добродійні організації здійснювали допомогу голодуючим України будь-якими шляхами: відкривали кухні та їдальні, переправляли продуктові пакети і одяг на приватні адреси. А власний уряд в цей же час ще й експортував зерно з України. Саме вчасно.

Агата стала худенька, як очеретинка. Не тільки зайвий кусень – зайву крихту хліба віддавала дітям.

Якось у парадні двері постукали. Агату це здивувало, бо двері ніколи не зачинялися на замок, а сусіди приходили один до одного, коли заманеться. Ще більше Агата здивувалася, коли побачила на порозі Семена Аркадійовича. Це був працівник з їхнього заводу, робив кимось в конторі серед начальства. Агата не знала напевне, ким. Він зняв чорний фетровий капелюх і пригладив рештки волосся навколо чималої лисини.

Вдягнений був урочисто: в чорну пару. Пухкі щічки туго підпирав білий комірець. Гість почав вести схвильованим голосом (знайдіть мені хоч одного чоловіка, що дійсно не хвилюється під час першого освідчення):

– Шановна хазяйка, вибачте за вторгнення. Воля ваша вказати мені на двері, але послухайте мене бодай кілька хвилин. Зробіть таку ласку.

Не треба було мати десять голів, щоб добрати куди він хилить. Агата заклякла від подиву – так не в’язався цей добродій з обраною роллю. Він був огрядний, підстаркуватий, дещо пихатий. Агата здивувалася, що він взагалі знає про її існування!

Не почувши заперечень, гість продовжив трохи сміливіше:

– Я досить знаю про Вас: кілька років як вдова, п’ятеро дітей, рідних в місті не маєте, ледве зводите кінці з кінцями. І крім того, Ви ж… із наших?

Агата довго не могла второпати, на що той натякає, доки не майнула думка: «Він же єврей!».

Агата звикла вважати себе щирою українкою. Хоча насправді якась дещиця єврейської крові в неї таки була. Розповідали, що дідусь ще парубком бував в Одесі. Одного разу він повернувся не один – за його рукав трималося налякане змарніле єврейське дівча десь років п’ятнадцяти.

Де воно прибилося, що там трапилося із рідними – ніхто не знав. В її очах назавжди застиг жах, а спокійно вона себе відчувала, тільки вчепившись в рукав дідуся і наполовину заховавшись за його спину. Дідусь її кохав до нестями.

Але їх щастя було надто коротким – бабуся померла під час пологів, залишивши по собі гарненьку міцненьку дівчинку. Це була Агатина мама. Дідусь оженився вдруге на місцевій дівчині.

І хоча жили вони дружно, понароджували спільних дітей, дідусь до кінця життя час від часу ходив на кладовище до могили коханої. В ці хвилини за краще було його не чіпати.

– Ви не перейматися, перлино моя. Ваших діточок я любитиму так, як своїх, коли вони у нас з’являться, – правив далі гість все більш сміливо. – Житимете, як у Бога за дверима. З цього хліву я вас, звісно, заберу. І голодувати вам не доведеться, і одягну Вас, як красуню мальовану.

Семен Аркадійович поклав на стіл продовольчий пакет від «Джойнта»[22], а з кишені витяг згорточок з паперу і поклав поряд з продуктами. Цупкий папір поволі розгортався, відкриваючи вміст. Агата, як заворожена, дивилась на стіл. Але погляд її прикипів не до продуктів, хоча від голоду шлунок мало не заплівся в вузол. В папері, згорнувшись маленькою коштовною змійкою, виблискувало на сонці кольє. Її власне кольє.

Агата не забула про своє горе. Але вона виокремила для нього якусь часточку серця, розмістила там весь свій біль і законопатила в цей куток бодай найменшу шпаринку, аби біль не міг вирватись на волю. Інакше жити було б не сила. А зараз цей захисний панцир було брутально зруйновано, і пекучий біль знову поглинув Агату по маківку. Агата не мала як стримати сльози, що мимоволі побігли з очей, тому відвернулася до вікна і вперлася чолом в шибку.

– То можу