Зоран Жміріч - Блокбастер

– До дупи калібр менше вісімдесяти!

Борна пригнувся, махнувши рукою, щоб ми зробили те саме.

– Далеко дуже. Тут для Любо нема роботи. Ходімо в село.

Ми зайшли в першу хату на краю села. Підійшли із затилля, заходили через дровітню. Тільки в кількох кімнатах на благеньких завісах висіли трухляві двері. Все вкрите густим пилом. Де-не-де крізь дірки в стелі видно побиту черепицю на даху. Темно й похмуро. Настільки темно, що у слабкому світлі, яке падало з отвору на місці димаря, не можна було навіть розібрати кольору меблів. Цією підлогою вже давно ніхто не ходив, і наші кроки здіймали пилюку, яка ще й заважала дихати.

Цероваць казав правду. Це село точно покинули не через війну. І хоч у хаті залишилася навіть деяка апаратура, було видно, що ніхто тут не живе вже багато років. У дерев’яній тумбі для телевізора я побачив відеомагнітофон. Присів, провів рукою по склу, щоб трохи стерти густий пил.

– «Айва», з чотирма голівками…

Засміявся про себе. У мене був такий самий. Міг працювати цілими днями, і навіть не перегрівався. Пам’ятаю, як ледве вмовив свого старого купити. Виплачував він за нього півроку, і щомісяця це коштувало йому третину зарплатні. Удчинивши скляні дверцята тумби, я побачив на поличках акуратно складені відеокасети. Всівся на підлогу, відклав автомат – і на певний час забув, де я. Я любив моменти, коли мені вдавалося на уявному екрані свідомості вмикнути «паузу», взяти, так би мовити, перерву від реальності й подумати про щось приємніше. Вдома у мене була добра добірка фільмів, і на мить я наче повернувся до власної кімнати. Перебігав поглядом від касети до касети, читаючи назви. В око впав перший фільм у нижньому ряду. Я вийняв касету, щоб краще роздивитися. І не повірив очам.

– Гей, люди! Гляньте, що я знайшов!

Борна й Черкез разом глянули на мене.

– «Брудна дюжина»! Фільм мого дитинства!

Черкез здивовано дивився, а Борна сказав:

– Роберт Олдріч, шістдесят сьомий.

Я зачаровано обертав у руках касету, потім мимоволі вигукнув:

– Шиме! А той-таки Олдріч, сімдесят третій?

Черкез сіпнувся. Я відчув, що він крізь завісу пилюги намагається зловити мій погляд. До мене дійшло, що я зненацька сказав, і спливли спогади про лісопилку. Мене охопила туга, потім сором. Борна поглянув у вікно, піднесши до очей бінокль. Кинув короткий погляд на мене й шепнув:

– «Імператор Півночі».

Він пригнувся і, наче кіт, проскочив через дірку в стелі на горище, знайшовши там позицію біля більш-менш уцілілих крокв. Проминаючи мене, докинув:

– Або, по-нашому: «Один поїзд для двох волоцюг».

Касету, немов реліквію, я поклав у наплічник. Черкез помітив зміну мого настрою.

– Диви, щоб Генерал Любо не дізнався. Бо напевне змусить повертати. Своїм ходом.

Та відеокасета була єдиною річчю, яку я приніс із собою з війни. Це якщо не брати до уваги пуховий спальник, який за два роки я продав через нестачу грошей за оголошенням якомусь альпіністу-аматору. Касету ж багато років тримав на поличці поряд з іншими фільмами. Засунув її подалі між іншими, щоб загубилася серед них, але щоразу, як я заходив у кімнату, мій погляд падав саме на неї. Навіть якщо я казав собі, перш ніж увійти: «От уже цього разу не дивитимуся», але все одно зупинявся, відчуваючи мало не фізичну потребу, щось на кшталт необхідності почухати місце, яке свербить. Я ніколи не ставив її у «відак» і не дивився.

Довго-довго вона вкривалася пилюкою на поличці, аж поки в якийсь із поминальних днів я схопив її та жбурнув у вікно.

І ніколи в житті більше не дивився «Брудну дюжину».

– Якраз вчасно, – ворухнувся Борна на горищі. – Ми з’явилися тут саме вчасно. Що скажеш, шефе?

Він швидко спустився. Підійшов до дверей, махнувши, щоб і ми підійшли. Його витримка і рішучість добре на мене діяли. Борна скинув шапку, зубами стягнув рукавицю і почухав голову.

– Там взвод вояків, зараз до них іде підкріплення.

– Скільки їх? – спитав я.

– Не знаю точно, вони ще підходять, спускаються з лісу й приєднуються до тих, що в таборі.

– Ти позиції позначив? – спитав Черкез.

– Нема тут чого позначати. Батарея не здатна туди дістати, снаряди долетять хіба що до села.

Черкез міцніше стиснув автомат.

– Але ж від нас до їхнього табору нема й п’ятисот метрів.

– П’ятсот метрів – надто далеко для Любо, – відповів Борна.

– Якого дідька вони взагалі тут кучкуються? Куди зібралися йти тим взводом?

Борну здивувало моє запитання.

– Як я бачу, туди, куди йшли минулого разу.

– Через лісопилку? – не міг повірити я.

– Більш нема куди. Єдиний шлях – через ліс угору ліворуч – і на лісопилку. Якщо обійдуть Любо справа – дорога для них вільна.

Черкез засміявся.

– Та щось ти верзеш, брате, геть дурне.

Борна й бровою не повів.

– Подумай. Їхній великий наступ відбито, і ніхто не чекає, що вони спробують ще раз піти тим самим шляхом і з меншою кількістю військ. Для того й залучили спецпризначенців. Поділяться на кілька відділень і тихенько обійдуть лісопилку. Це круті бійці, стикнешся з ними – дай Боже хоч комусь живим зостатися. Обійдуть Любо й матимуть перед собою відкриту дорогу. Тоді тільки вибирай – чи на штаб, чи на тилові села. Якщо проскочуть – можуть робити, що заманеться. Любо ж точно не битиме по наших позиціях, аби їх зупинити.

Ми кілька секунд переглядалися один з одним. Черкез озвався перший:

– І який план? У нас узагалі є план?

– Наше щастя, що до них якраз прибуло поповнення. На цьому відтинку спеців не більше взводу. Це означає, що ті, які прибули, прийшли з якоїсь іншої ділянки фронту.

– Ну і що з того?

У кутиках губ Борни вгадувався осміх.

– Є один хороший фільм… Там один тип без запрошення приходив до людей на весілля. Ходив між гостями, пив з ними, їв, розважався. Гості нареченого, не знаючи його, думали, що він з боку молодої. А з її боку думали, що він гість нареченого. А тип однаково вітався й до тих, і до тих. І на свою руку користався натовпом людей, які між собою не знайомі.

Я зайшовся реготом, навіть не вірячи, що чую це. Борна що не день усе більше нас вражав. А він вів далі, вже серйознішим тоном:

– Отже, наша перевага в тому, що бійці в цьому таборі не знайомі один з одним. Ми можемо втрьох без проблем походжати між ними, і всі думатимуть, що ми