Рафал Земкевич - Спляча красуня

посмутнів. – Максимальна телеаудиторія – це максимум надходжень до каси фонду. Зрозумійте, мені для себе нічого не треба. Зрозумійте мене, -- повторила вона майже благально.

-- Яка різниця, чи я розумію, -- буркнув він, вдивляючись в зірки.

-- Для мене є.

-- А що… -- він не знав, як про це запитати. – Що буде з дівчинкою? З Іною?

-- Що буде? Жити буде. Знаю, зараз Ви скажете, що це нічого, врятувати одну єдину дитину, коли так багато врятувати неможливо. Але принаймні одну дитину ми врятуємо. Це мене виправдає. Правда? Скажіть, це мене виправдає?

Вона пересіла і схилилася в його бік. На її темних, густих кучерях відбивалося сяйво.

-- Так. Виправдовує, -- сказав він, хоча так не думав.

-- І це для мене саме головне, -- промовила Жаклін, беручи з його руки пляшку.

Довший час вони сиділи мовчки. Освітлений паркінг в них під ногами повільно готувався до сну. Гамір, що добігав звідти, коли Перхат відкривав пляшку, замінився в шум, який інколи затихав майже повністю.

-- А ти, Перхат? – запитала вона нарешті.

-- Що я?

-- Що для тебе саме головне?

Він замислився надовго, відчуваючи на собі її уважний погляд і неспроможний знайти в собі відвагу зустріти його. Нарешті, дивлячись понад її головою, на небо, прочитав тихо, повільно:

Що для мене, -- питаєш, -- головне в цім світі…

Смерть і любов – дві речі знаю незужиті.

В тої чорнющі очі, в тої – лазурові.

Такі дві мої смерті, й дві мої любові.

Крізь розіскрені далі, крізь морок секретний

Вони обидві гонять вихор міжпланетний,

Той, що землю овіяв, аж людство сплодила

На вічний смуток духу, вічну розкіш тіла…

-- Вічний смуток духа, -- повторила вона задумливо. А потім потрясла головою і додала. – Неправда. Це не про тебе Перхат. Адже ти не боїшся смерті.

-- Маєш рацію. Не боюся. Що кому написано й коли.

-- А от другого… -- почала вона лагідним, теплим голосом. Його здивувало, що пульс починає гудіти в скронях, немов серце мало намір вискочити з грудей.

-- Любові?

-- Так, любові. Її ти по-справжньому боїшся, Перхат, -- вона ніжно взяла його руку. – Ти хочеш мене, я ж бачу. Але нічого не сказав. Признаю, спочатку я думала, що це як з іншими. Сучасні чоловіки вже давно забули мистецтво, як здобувати жінок. Надивляться з дитинства порнухи й стають імпотентами, здатними тільки чекати, коли дівчина сама по собі стане на коліна перед їхньою ширінкою. Та ти інший. Гадаю, ти боїшся прагнути мене. Боїшся самому собі признатися в цьому.

Промовляючи це, вона гладила йому руку, щораз рішучіше, щораз сміливіше. Він не реагував, розриваючись між болючим бажанням і свідомістю, що це тільки наслідок того, що вона не звикла до міцного алкоголю.

-- Я боюся стати твоїм атавізмом, -- відповів він. – Сильною, волохатою горилою в твоїй колекції сувенірів з екзотичних подорожей.

На мить вона завмерла.

-- Я не підслуховував. Просто проходив поруч. Сама розумієш, я відповідальний за конвой. Годиться ввечері принаймні раз пройтися навколо паркінгу.

-- Все не так, -- покрутила вона головою. – Він хотів поранити мене. Признаю, колись Клод закрутив мені голову, але це було давно й неправда, а він досі вигадує собі казна-що. Якби в Понтуаз його не призначили режисером трансляцій, я б взагалі не обзивалася до нього.

-- Гаразд. Я тобі вірю.

-- Ти собі навіть не уявляєш, який він гівнюк, -- вибухнула вона зі злості й пролунало це так, що тільки зараз Перхат дійсно повірив. – Він той гриб, про яких ти говорив. Імплантоване волосся, щоб прикрити лисину. М'язи наколоті силіконом, щоб не звисали. Два ліфтинги. Щотри тижні опромінення, щопівроку – ліпосакція. Невже тебе дійсно обходить, що такий тип думає про тебе?

-- Дідько, ні, -- Перхат простягнув руку і легенько торкнувся пальцями її щоки. Раз, другий, потім знов. Так делікатно, так ніжно, як тільки міг.

-- Я теж тебе прагну, -- прошептала вона таким дрижачим і глибоким голосом, що він не пригадував собі, чи за все його життя, якась жінка зверталася до нього таким чином.

Він витягнув руку, щоб обійняти її й притулити до себе, але Жаклін встала.

-- Я змерзла, -- кинула. – Ходімо.

Вони вирушили стежкою вниз.

Вони вже наближалися до машин, коли раптом з боку пагорба до вух Перхата дійшов довгий, приглушений крик, швидше навіть хрип. Він машинально зупинився. Причулося? Якусь мить пильно прислухався.

Ні, мабуть, причулося. Не відбувалося нічого особливого. Вочевидь, Жаклін нічого не чула, вона йшла швидким кроком в бік своєї машини.

Перхат прискорив крок, щоб наздогнати її. Якусь мить в голові билася неясна думка, що варто би перевірити, але він швидко відігнав її. Водій, що пильнував паркінг впізнав їх здалека, Перхат тільки кивнув йому головою, коли проходив між тісно запаркованими вантажівками в напрямку пікапа пані доктор.

Його не залишало дивне почуття, що все відбувалося без його участі. Наче це не він заліз з Жаклін до її кабіни, наче хтось чужий, в чиєму тілі він опинився тимчасово і цілком випадково, поступово знімав грубу бавовну і ніжне мереживо білизни з її тренованого, загорілого тіла. Наче це не він водив спраглими вустами по її шкірі, вкривав поцілунками тверді від пристрасті груди, пестив кінчиками пальців шию.

Можливо це трапилося надто неочікувано, коли він вже ні на що не розраховував. В усякому разі він почувався, немов дивився на самого себе здалека, як на героя на екрані, нездатний зрозуміти, що відбувається. В його обіймах була жінка, про яку він