Тарас Завітайло - В тіні янгола смерті

— Цікаво, цікаво… Що за знахар такий? — Андрій підозріло глянув на Гапку.

Та зрозуміла, куди він хилить, і відмахнулася.

— Тю на тебе! Знайшов до кого ревнувати… Та цьому знахарю сто літ в обід! Та й мені, крім тебе… — Жінка зашарілась і змовкла.

— Пташка? — запитав Бородавка. — А що за ім’я таке дивне?

— Сирота не розмовляє, — відповіла баба Галя, — лише щебече по-пташиному.

— Лягай спати, Пташко, — сказала Гапка, і дитяче обличчя зникло за фіранкою.

Жінки накрили на стіл, і всі сіли вечеряти.

— Ух, лєпота! — потягнувся Бородавка, відклавши ложку. — Ви як собі хочете, а я спати. Бабо Галю, де я можу кинути свої старі кості?

— Кості! — розсміялася жінка. — Он яке барило відгодував!

— Но-но! — пробасив Бородавка і підморгнув бабі.

Баба вказала Бородавці на припічок, куди козак відразу і влігся.

— Прогуляємося? — звернувся Андрій до Гапки. Жінка кивнула.

Вийшовши з хати, вони пішли по стежині, що вела до Дніпра. Ішли мовчки. Ніч була тиха і зоряна, над Дніпром висів молодик і сріблив своїм світлом тихі води могутньої української ріки.

— Андрію, що ж так? — першою заговорила Гапка. — Хоч би день побув…

Козак зітхнув.

— Не засмучуйся. До осені походів не буде, так що чекай. Я на Інгулець, і назад.

Вони присіли на повалену вербу, що лежала коло самої води, і Андрій обняв Гапку.

— Ех, козаки, козаки… Чекаєш вас не дочекаєшся, а ви, як вітер вольний, — прилетіли, покрутились, і полетіли далі… — Жінка зітхнула і всім тілом прилинула до козака. — Обійми мене, коханий, міцно-міцно… Боже! Як давно ми не бачилися!

Боже! Як давно вони не бачилися!

І — о, Боже! — прости їм, молодим і закоханим, усі їхні «гріхи».

Сонце піднімалося з-за діброви, граючи позолотою на легких брижах ще сплячого ставка. Село Очеретянка привільно розкинулося на високому березі Дніпра. Досить велике, воно потопало в зелені садків. Плетені паркани, «прикрашені» щербатими макітрами та горщиками, обгороджували великі охайні хати з городніми ділянками біля них, а за городами ген аж до самого обрію тягнулося золотаве море пшениці.

Хата Гапки і баби Галі стояла прямо на крутому березі Дніпра, і від перелазу до ріки вела вузька стежина. По дорозі від млина до хати вже під’їжджав Никодим.

— Сивий, Степане! — крикнув він, не злізаючи з коня.

На поріг вийшов Андрій.

— От не спиться тобі, нечисть болотяна!

За Андрієм вийшли Гапка і Бородавка. Баба Галя ж поралась коло кіз і висунула голову із сараю.

— А це що за диво бородате? — запитала вона.

— Никодим, — відповів водяник, — кацап! — І зіскочив з коня.

Гапка якусь мить уважно приглядалася до нього, а потім зойкнула:

— Андрію! Це ж водяник!

Никодим скривився і підніс вказівний палець до губ:

— Ш-ш… Кацап.

Гапка по-змовницькому кивнула.

Андрій здивувався: надто вже спокійно Гапка до цього поставилася.

— А де Вітряк? — запитав, вийшовши надвір, Бородавка.

— Та оце ж… страшно йому на люди показуватися. Боїться, що затюкають…

— Що за Вітряк? — запитала Гапка.

— Домовик ваш млиновий, — сказав Андрій і насторожено глянув на Гапку. Та лише байдуже стенула плечима і відповіла:

— А-а-а! Чула про нього. Нехай приходить, ми-то вже точно не затюкаємо.

— З якого це дива ти така поступлива до нечисті? — здивувався Андрій.

— Та так, — ухилилася від відповіді Гапка.

— Гаразд, Никодиме, клич Вітряка, — сказав Бородавка.

Водяник повернувся на диво швидко, і вже не сам — на коні позаду нього сидів Вітряк. Вони спішилися з коня. Баба Галя сплеснула в долоні.

— Водяник і домовик! Оце так компанія у вас, хлопці!

Вітряк шаркнув ногою.

— Драстє. У!

— Ну, коли всі в зборі, ходімо снідать, — сказала Гапка.

Тим часом у двір вийшла Пташка. Була це худенька і струнка дівчинка. Вона спершу з цікавістю розглядала Никодима і Вітряка, а потім ураз зайшлася жайворонком.