Тарас Завітайло - Діти Праліса

class="book">Ураз здійнявся шалений вихор, колоди миттю розлетілися навсібіч, привид чоловіка зник і нестерпно яскравий спалах світла засліпив дівчину. Вона заплющила очі.

— Чому ти не відповідаєш мені? — пролунав той самий жіночий голос.

Пташка поволі розтулила очі. Вона знову стояла на галявині.

Жодної хатини і жодного привида вже не було, а проти неї стояла висока білява жінка і суворо поглядала на Пташку. Дівчинка, затамувавши подих, дивилася на неї. Вона вже бачила це обличчя. Уві сні.

7

Вночі на березі Удаю палало багаття, біля якого гучно реготала нечисть Андрія. Як звичайно, Никодим травив якісь побрехеньки.

— Тож як пропучило мене від тієї браги, — розповідав водяник, — то в ставку всі карасі поспливали!

— Всі? — давлячись сміхом і витираючи сльози, перепитав Нікель.

— Чистісінько всі, що були навколо мене! А в Микитиної берегині ледве переляк не трапився!

— Ой брешеш, поганцю! — ледве видавив з себе Жменька.

Поруч з лісовиком по землі катався Коник.

— Не бреше — ги-и-и! — я на березі був! Так смерділо, наче кабан здох!

Мефодій, який увесь час після зникнення Пташки був мов не при собі, зараз не зміг втриматися і теж гучно реготав.

Мурко здійняв догори руки, і з них раптом вилетіли кумедні кульки, склалися у фігурку водяника, з-між сідниць якого вилітали різнокольорові бульбашки, і погань знову похапалася за животи.

Гапка ж з Андрієм сиділи трохи віддалік на якійсь колоді біля самої води. Поряд з ними на хвилях погойдувався чималий човен, який вони купили у Пирятині. Андрій задумливо дивився на воду, на якій вигравала місячна доріжка.

— Що з тобою, Андрію? — спитала Гапка. — Якось дивно, що ти не рвеш кишок з чергової дурні Никодима?

Андрій подивився на жінку.

— Турбує мене дещо, Гапко, — відповів він.

— Пташка?

— Так. Дивно, як вона потрапила в Рудку? Але це не все.

— Що? — зацікавилася Гапка.

Андрій знову задумався. Жінка не квапила його з відповіддю.

— Може це і дрібниця, — нарешті мовив козак. — Коник казав, що жодна мавка і берегиня давно не народжували… Але ж вовкулачиха, яка вбила Кулаку… При першій нашій зустрічі вона була людиною! А за декілька років… І корчмариха не знала, хто її чоловік. І ще два вовкулаки, яких ми порішили у байраках… Вони називали відьму «мамкою»!

Гапка здивовано дивилась на козака.

— І це тебе турбує? Коник нічого ж не казав про вовкулаків! Попитай у нього. І було б чого голову собі сушити!

Вранці Андрій і Мефодій погнали до Пирятина коней. Про те, щоб їхати до Рудки верхи на конях, не було й мови. І саме для цієї останньої подорожі й було куплено човен.

Залишивши коней в опіку одному корчмареві, Андрій і Мефодій попрямували на базар запастися харчами.

Пирятинське торжище, розташоване на крутім березі Удаю, було невеликим, хоч краму та наїдків усяких тут не бракувало, тож Андрій із Мефодієм неспішно походжали між рядами. Всі з цікавістю розглядали молодого ставного запорожця у зсунутій на потилицю баранячій кучмі, в розшитім каптані, чорних чоботях і червоних широченних шароварах. Сонце вигравало на дорогоцінних оправах пістолів, а з лівого боку погойдувалася шаблюка.

Річ у тім, що запорожці, які виходили з Січі на Україну, завжди виряджалися у найдорожче, що в них було, аби заохотити своїм вбранням нових людей на Січ. Хоча загалом на Низу більшість запорожців були просто голопуза босота!

Невеликий ринок вирував своїм торговим життям.

Якийсь циган на все горло вихваляв кострубату, сухозаду кобилу, яка з байдужим до всього виглядом жувала сіно, а декілька чоловіків стояли біля нього, чухаючи потилиці і дивуючись циганській майстерності у крамарстві, вже майже готові почати торг за те нещастя, яке їм пропонував спритний циган.

Якийсь пузатий, неначе діжка, червонопикий чолов’яга торохтів, переминаючись з ноги на ногу:

— Макуха!.. Духмяна макуха!.. Купи макухи, козаче! — звернувся він до Андрія, що саме проходив повз нього.

— Тю на твою дурну голову! — вибухнув козак. — На біса мені твоя макуха? Чи ти думаєш, я сам її їстиму!?

Чоловік почервонів ще дужче, але не припинив торохтіти:

— Макуха!.. Пахуча, духмяна макуха!..

— Гей козаче! Купи коня! — весело вишкірившись гукнув циган.

— Та ж він і на ковбасу не годиться! — відмахнувся Андрій. — Маєш і без мене покупців на свою шкапину!

Мефодій штурхонув козака під бік.

— Дивись, Сивий! Чумаки!