Джон Гришем - Острів Каміно

нагода поговорити з господарем тет-а-тет і обережно повивідувати корисну інформацію. Брюс говорив їм, що міркує про придбання книгарні й що, правду сказати, йому не завадила б порада від обізнаної людини. Відповіді бували різні. Утім, більшості явно подобалося те, чим вони займаються,— навіть тим із них, хто дивився в майбутнє з тривогою. У цій справі зараз була геть непевна ситуація: торговельні мережі розширювалися, а інтернет-торгівля була таким собі рівнянням із багатьма невідомими змінними. Ходили страшні історії про відомі книгарні, витіснені з ринку по тому, як неподалік від них з’являлися магазини з великими знижками. Деякі спеціалізовані книгарні, вочевидь, процвітали — особливо часто таке траплялося в невеликих студентських містечках, де не було мережевих магазинів,— проте в багатьох інших книгарнях було практично безлюдно, і таке траплялося навіть у великих містах. Крім того, були деякі нові магазини, що, попри всі прикрі тенденції, якнайактивніше розвивалися. Поради були різними: від стандартного «Роздріб — штука жорстока» до «Чому б і не ризикнути — тобі ж лише двадцять три». Але всіх, хто радив, об’єднувало одне: їм подобалося те, чим вони займаються. Вони любили книжки, літературу, письменників, світ книговидання й готові були працювати й спілкуватися з клієнтами допізна, бо вважали цю справу своїм покликанням, і покликанням благородним.

Два місяці Брюс безладно колесив країною, шукаючи скрізь спеціалізовані книгарні. Власник якоїсь книгарні в одному місті міг підказати пару-трійку інших містечок у своєму штаті, і так далі. Брюс заливався літрами міцної кави, проводив час з авторами, які були в турне, купував безліч книжок із автографами, спав у дешевих мотелях — іноді з черговою новою знайомою-книголюбкою,— годинами сидів із продавцями книжок, що були не проти поділитися досвідом і порадами, куштував чимало поганого вина на малолюдних автограф-сесіях, фотографував сотні магазинів усередині й зовні та, ретельно все записуючи, укривав десятки сторінок нотатками. Коли подорож добігла кінця, Брюс несамовито втомився, і йому остогидло кермувати. За сімдесят чотири дні він проїхав майже тринадцять тисяч кілометрів і відвідав шістдесят одну незалежну книгарню, серед яких не було й двох, які хоча б віддалено нагадували одна одну. Тепер Брюсові здавалося, що він знає, що робити.

Він повернувся на острів Каміно й знайшов Тіма на тому ж місці в кав’ярні при магазині. Той читав газету, потягуючи еспресо, і виглядав ще змученішим. Тім спершу його не впізнав, але Брюс нагадав:

— Я кілька місяців тому питав про продаж магазину. Ви тоді сказали: сто п’ятдесят.

— Було таке,— відгукнувся Тім, ледь помітно пожвавішавши.— То як, знайшов гроші?

— Лише частину. Я готовий сьогодні виписати чек на сто тисяч, а через рік — іще на двадцять п’ять.

— Це добре, але бракує ще двадцяти п’яти, якщо я правильно рахую.

— Це все, що я маю, Тіме. Тобі вирішувати. Я маю на прикметі, інший варіант.

Трохи поміркувавши, Тім неквапно простягнув правицю, і вони скріпили угоду рукостисканням. Тім подзвонив своєму адвокату й попросив його якнайшвидше все оформити. За три дні всі папери було підписано, й умовлена сума грошей перейшла до нових рук. Брюс закрив магазин на місяць для ремонту й заходився у вільний час вивчати основи книготоргівлі. Тім час від часу заходив у книгарню й охоче ділився з ним своїм знанням тонкощів бізнесу, а ще плітками про клієнтів і ледь не всіх інших торговців у центрі міста. Він щодо всього мав якісь думки й корисну інформацію, і за кілька тижнів Брюс відчув, що готовий власноруч братися до справи.

1 серпня 1996 року відбулося урочисте відкриття магазину, і Брюс постарався обставити цю подію з максимальною помпою. Зібрався чималий натовп, що потягував шампанське й пиво під звуки реґі та джазу, а Брюс насолоджувався моментом. От і розпочався його грандіозний проект: книжковий магазин «бей-букс: новинки й рідкісні книжки» вийшов на ринок.

II

Цікавість до рідкісних книг виникла в Брюса майже випадково. Коли він отримав скорботну звістку про смерть батька від серцевого нападу, то вирушив додому в Атланту. Узагалі цей будинок не був його домом, бо він ніколи довго там не жив. Радше то був останній притулок його батька, який часто переїжджав, причому зазвичай у супроводі якоїсь потворної жінки. Пан Кейбл двічі був одружений — обидва рази дуже невдало,— і поклявся більше не мати справи з інститутом шлюбу, проте, вочевидь, просто не міг існувати без якоїсь карги, яка б ускладнювала йому життя. Цих жінок приваблювало його очевидне багатство, але з часом всі вони переконувалися, що він уже не оговтається після двох жахливих розлучень. На щастя — принаймні Брюсове,— остання подруга батька нещодавно з’їхала, і тепер у домі не було зайвих допитливих очей і рук.

Звісно, доки там не з’явився він, Брюс. Будинок був незрозумілою купою сталі й скла, вочевидь у якомусь дуже модерному стилі, і розташовувався в багатому районі в центрі міста. На третьому поверсі була велика студія, де пан Кейбл полюбляв малювати у вільний від інвестування час. Він ніколи не шукав собі якоїсь реальної кар’єри і, живучи на спадок, завжди називав себе «інвестором». Пізніше взявся до живопису, але його витвори олійними фарбами були такі жахливі, що від нього відмахувалися в усіх галереях Атланти. Одна зі стін студії була вкрита полицями з сотнями книг, але Брюс спершу навіть не звернув на них уваги, подумавши, що книжки там — просто задля показухи, як одна з невдалих спроб батька видати себе за глибоку, витончену й начитану людину. Однак поглянувши поближче, Брюс звернув увагу на дві полиці, де були старі книги зі знайомими назвами. Почавши з верхньої полиці, він став діставати їх одну за одною й вивчати.