Андрій Любомирович Войницький - Новини

— Хто це такий? — сторопіла блондинка.

— Тут валом вільних місць,— промовила Соня дуже холодно.

Здається, вона мене впізнала. А може, зробила вигляд.

— Я люблю біля вікна,— пояснив я, вмощуючись зручніше.— І для курящих уже все позаймали... Ви спілкуйтесь, я тихо посиджу, не буду заважати...

Я тицьнув кнопку виклику офіціанта і відрекомендувався блондинці:

— Мене звуть Даня.

Блондинка ледь стримала смішок.

— Це твій дружок? — спитала вона Соню.

У неї були яскраво нафарбовані губи і величезні екзотичні сережки, схожі на африканські. Її трохи псувала надмірна худоба, але в цілому вона була нічого, і я це відзначив.

— Я його не знаю! — вигукнула Соня знервовано.

Я поринув у вивчення меню. Хотілося гарячого супу.

— Спритненько так,— хохотнула блондинка, скоріше схвально.

— Ми взагалі-то хотіли посекретнічати,— сказала Соня Купер.

— Секретнічайте! — дозволив я.

— Нічого собі! — загигикала блондинка.— Оце в тебе дружки!

Купер огризнулася:

— Марино, він мені не друг!

Це ж треба — Марина, подумав я. Може, завести собі ще одну Марину? Я повернув до неї меню:

— Марино, а цей суп куштувала? Хороший?

Вона сторопіла:

— Цей так собі... бери краще он той... Може, ти й нас пригостиш, раз уже ввірвався?

— Ти що, бідна? — поцікавився я.— Голодуєш, поїсти ні за шо? Гаразд, я супчиком поділюся...

— Ох ти й нахаба! — обурилась Марина.

— Ми можемо й деінде поїсти,— промовила Соня роздратовано.

— А чому це ми маємо через нього йти? — спитала Марина.

— А й справді,— підтримав я її.— Навіщо вам іти? Місця тут усім вистачає. Я поїм і піду собі, багато часу не вкраду. Я нормальний, не хвилюйтесь. Може, ви боїтеся спілкування з людьми? Може, ви дикі?

Замість відповіді Соня втопила в соусі черговий рол. Підійшов офіціант, прищавий український хлоп у жовтому китайському халаті. Марина поринула у вивчення меню.

— Мені суп місо,— наказав я офіціанту.— І пиво.

Він записав і запитально повернувся до Марини.

— Принесіть, будь ласка, цей сет,— вона ткнула пальчиком.— І коктейль... оцей... Звалився на нашу голову незнайомець...

Остання фраза прозвучала навіть кокетливо.

— У тебе гарні сережки,— похвалив я.— Як у моєї бабусі...

— Значить, у твоєї бабусі гарний смак. Ти нахабством у неї пішов?

— Ні, вона нахабніша...

У Купер запілікав телефон. Вона подивилась, хто там, і, не зважаючи на нас, прийняла дзвінок:

— Угадай, з ким я сиджу? Нізащо не вгадаєш! Так, і з нею також! Ха-ха! Ні, вгадай!..

Офіціанти шастали повз нас, мов жовті пінгвінчики, Марина дудлила коктейль.

— Ні. Ні. Знову ні! Даю підказку: це журналіст! Уяви собі!

— Чоловік? — спитав я у Марини.

— Гірше,— голосно прошепотіла вона у відповідь.

— Що? Ні, не хочу! Не бачу сенсу! Та навіщо, скажи? Ця твоя дурна компанійщина, вона тебе згубить! Якщо тобі так хочеться, сам бери і привозь! Та навіщо це треба? Не знаю... Приїдемо... Пізніше... Так забери нас! Ні, тоді не приїдемо! Ну, тоді заплати за таксі! Що? Оці твої жартики, знаєш... Ти ото, як завжди... Не знаю! Я в метро не поїду! Гаразд...

Вона відключилася, принесли пиво і новий коктейль для Марини.

— А ти справді журналіст? — спитала вона.

— Ні, я краду телефони.— Я повернувся до Соні.— Взагалі-то некультурно говорити про мене з кимось, не попереджуючи мене про це!

— Тобі привіт! — відповіла вона насмішкувато.

— Від кого?

— Від Діда Мороза!

— Це той, що з бородою?

— Із подарунками,— вони вибухнули від сміху.

Я підняв своє пиво:

— За нашу дивовижну зустріч!

Контакт, здається, налагоджувався. Після тосту дівчата розслабилися й прийняли мою присутність, немов випитий разом