Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

— То й що... — пхикнув герцог Валентино. — Бог все одно єдиний. Чи у католиків, чи у протестантів, чи у вас, православних. Ну... — наче стрепенувся Чезаре Борджіа. — Годі базікати. Час відпочивати. Ми втомилися, ще й Вас спокою позбавили. Добраніч, юна панночко! — усміхнувся він дівчинці, що здивовано не відводила від нього очей.

Поки ми вечеряли, дружина панотця постелила нам у кімнатах, а нашому провіднику Левону — на горищі.

Зі скромності він відмовився вечеряти, але отець Габріель таки наказав дружині віднести йому кухоль молока та шмат хліба.

Утомлені безкінечною мандрівкою, ми вклалися на чистих постелях й поснули сном праведників.

Ранок зустрів нас недобрими новинами. Поки ми спали, Габріель Лісовський повернувся з міста.

— Біда, панове! — проказав він, увійшовши до нас. — Біда! Не втрапити вам до замку! Міські брами теж закрили, нікого не впускають і не випускають...

— У чому річ? — пробурмотів заспаний Валентино.— Що сталося, мій друже?

— Чума! У місті чума!

— Запізнилися... — герцог стиснув зуби і роздратовано вдарив кулаком по ліжку. — Добре... Тоді одягайтеся, Леонардо, наше інкогніто скінчилося. Ходімо до замку... Мені як гонфолоньєру папської армії не можуть заборонити туди потрапити...

— Вас туди просто не впустять, аби не піддавати ризику Ваше життя, мій пане! — проказав Габріель Лісовський. — Чума почалася саме із замку, хтось отруїв воду у тамтешньому колодязі.

Чезаре потер обличчя долонями.

— Схоже, доля проти мене... Я роблю крок, а вона вже на крок попереду! Одягайтеся, друже Леонардо! Маємо щось робити...

Таким засмученим я його ніколи не бачив.

— Отак, Ваша Величносте, — проказав я до короля Франциска, — безславно завершилася наша подорож із герцогом Валентино. Вже до наступного дня чума збирала містом свій урожай. Герцогу нічого не залишалося, як відкритися та віддати пожертву на ремонт замку подільському біскупу. За ті кошти, після того як чума видихлася, була відремонтована одна із башт замку, якій, за іронією долі, дали ймення папи Юлія. Ми ж повернулися таємним ходом до Чорнокозинців, а звідти — назад, на батьківщину. Подальша нещасна доля герцога Валентино Вам відома, Ваша Величносте, — зітхнув я, відчуваючи страшенну втому.

— А що з Чашею? — жваво поцікавився Франциск.

— Вона й досі там, у Кам’янецькому замку.

— Ви переконані, мій друже? — не вгавав він.

— Так само, як і у тому, що Ви — король Франції, — запевнив я монарха.

— А чи можливо, що Чашею уже хтось скористався, як гадаєте? — поцікавився король.

— Ні, мій пане, ми б усі одразу те помітили... Самі основи світу захиталися б... Можливо, й краще для всіх, що Чаша залишилася там, у склепіннях Кам’янецького замку... Можливо, й краще, що герцог Валентино не зміг віднайти її.

— Чому ж, мій друже? — лагідно запитав Франциск. — З Ваших слів, той, хто заволодів би Чашею, без сумніву, сам став би основоположником світових уставів.

— Так само свого часу думав Люцифер, мій королю, — стомлено зітхнув я. — Та Чаша — його витвір! Для нас же, людей, велика немудрість користатися силою, якої не розумієш...

Листопад, 2016 р.

Західна Україна, Кам’янець-Подільський

ьогодні минало рівно п’ять місяців із дня смерті колишнього вікарія, отця Стефана. Він помер раптово, від серцевого нападу, одразу після ранкової меси. Для парафії то була значна втрата, бо вікарій, незважаючи на похилий вік, був жвавою, енергійною і комунікабельною людиною. Умів ладнати з усіма та усьому давати лад. Навряд чи хтось зуміє замінити його найближчим часом рівноцінно. Отець Ігнатіус — чи не єдиний можливий претендент. Людина різка, прямолінійна. Прихожани його недолюблювали, а часом і скаржилися на нього парафіяльному єпископу Антоніо Кармеллі.

Надмірні суворість та аскетизм отця Ігнатіуса ніяк не компонувалися з демократичністю та лояльністю парафіяльного начальства. Тож його превелебність добре розумів: з приходом на посаду цього новоявленого Савонароли[1] у парафії розпочнеться становлення такої собі фанатичної «автономної Флоренції» часів Ренесансу.

Як і його кумир, Джироламо Савонарола, отець Ігнатіус був домініканцем, представником ордену, з котрого явилися світу не лише філософи Альберт Великий[2] та Тома Аквінський