Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

змучився з туги, перебуваючи так далеко від тебе. Не минало й дня, коли б я гірко не пошкодував про те, що не забрав тебе із собою, ближче до Січі. Але тепер я розумію, що в маєтку під захистом мого брата ти в більшій безпеці, ніж біля мене, тому що повстання розгорілося з неабиякою силою. Я не знаю, коли закінчиться ця війна, не знаю, коли я, нарешті, зможу повернутися до тебе. Наше військо вже здобуло дві перемоги — під Жовтими водами й під Корсунем, і нині ми стоїмо табором під ним. Але це не межа — треба здобути ще не одну перемогу, щоб уся Україна стала вільною! Щастя моє, я кохаю тебе більше за життя, думаю про тебе щомиті й дуже сподіваюся, що незабаром матиму змогу приїхати до тебе. Відповідь мені ти можеш відправити з тією людиною, яка привезе тобі цього листа. Орисю, кохана моя, лише заради тебе я живий, і тільки твоє кохання береже мене. Якби в моєму житті не було тебе, то воно було би безбарвне, порожнє й нікчемне. Але ти наповнюєш його змістом, щастям і радістю. Кохана моя, я цілую твої руки, твої прекрасні очі, твої солодкі уста. Знай, що я кохаю тебе й неодмінно повернуся до тебе. Твій Тимофій».

Орися притиснула лист до грудей. На очах у бідолашної дівчини виступили сльози щастя — він кохає її, він думає про неї, він повернеться до неї! «Господи, спаси і збережи його! Захисти його від смерті, від ран, від полону! Захисти його, Боже!» — шепотіла дівчина. Сховавши листа, Орися із сяючими очима йшла на задньому дворі, не приховуючи свого щастя. Цікава челядь, яка негайно дізналася про те, що пан Тимофій прислав листа їхньому панові, не могла не здогадатися також і про те, що молодий пан прислав листа для своєї нареченої. Та варто було лише поглянути на молоду панночку, яка останнім часом ходила, наче тінь, ховаючи погляд, а тепер летіла двором, мов яскравий метелик, із блискучими очима й щасливою усмішкою, щоб усе зрозуміти. Люди раділи такому повороту — скоро молодий пан повернеться, і нарешті припиняться ці ганебні домагання старого шкарбуна до молоденької дівчини!

А пан Матвій сидів у своїй опочивальні, хмурився й поглядав на лист від Тимофія. Знов і знову він перечитував отримане послання. Брат повідомляв йому з усіма подробицями про те, як об’єднані сили козаків і татар ущент розбили війська Речі Посполитої біля Жовтих Вод, а потім і біля Корсуні. Тимофій також писав, що віддані Україні козацькі старшини й українська шляхта стали на бік Хмельницького, та кликав старшого брата долучатися до козацького війська, вважаючи, що йому не байдужі причини повстання.

Пропозиція молодшого брата спричинила в Клесінському пекучу злобу. Здурів Тимофій, чи що? Або п’яний був, коли писав це? Хоча навряд — Матвій відмінно знав, що козаки не пиячать у походах. Ось зараз він усе кине й поїде воювати пліч-о-пліч із різним непотребом та гультяями! Пан Матвій Клесінський страждав невинною слабкістю — він уявляв себе знатним польським шляхтичем, забуваючи про те, що народився православним українцем.

Погляд колишнього козацького полковника ковзнув удалечінь, крізь розчинене вікно. Яскраво-блакитне небо й ніжна зелень саду, верхівка якого визирала з-за частоколу не дали відповіді на запитання, які мучили його. У кімнаті вже не топили, тому було трохи сиро, і Клесінський підійшов ближче до вікна — удихнути прогрітого сонцем повітря. І тут на очі йому потрапила Орися. «А що це вона тут робить?» — здивувався Матвій. Йому добре було видно обличчя дівчини, нахилене над аркушем паперу, — на очах її виступили сльози, вона притиснула аркуш до грудей і усміхнулася так щасливо, як усміхалася минулої осені, коли поруч був Тимофій.

Клесінський просто посатанів, коли зрозумів, щó вона може читати! Отже, шибеник Тимофій усе-таки не забув свою красуню — це було зрозуміло із сяючого щастям обличчя дівчини! Матвій, уражений ревнощами, відразу оскаженів і ледь стримався, щоби не почати жбурляти і трощити все навколо за своєю звичкою. «Ні, я цього так не залишу! Я доб’юся її за всяку ціну! Якщо знадобиться, то силою поведу під вінець! Вона буде моєю, навіть якби мені довелося вбити Тимофія!» — промайнуло в голові Клесінського, і тут він сам себе зловив на цій думці. Його холодні, сині очі недобре блиснули з-під красивих, немов накреслених брів, — Матвій прийняв страшне рішення. «Я приберу Тимофія з мого шляху! Якщо цього досі не зробили ляхи, то це зроблю я!» — похмуро думав Клесінський, і груди його здіймалися від ревнощів та ненависті до молодшого брата. А колись він його так любив!

Тимчасом Орися, узявши в Михайлика папір та чорнила, писала відповідь Тимофієві. Коли перший захват улігся, Орися помітила те, що він не розповів про себе самого ані слова — тільки про своє кохання до неї. Як він там, чи здоровий, чи не поранений? «Господи, збережи його! Тільки б він був здоровим і не пораненим!» — з тривогою думала дівчина. Орися так і не зважилася розповісти Тимофієві в листі про почуття Клесінського до неї. Хоч у цьому й не було її провини, але дівчину мучив сором через цю обставину. Орися вирішила не засмучувати Тимофія цією звісткою. Йому й так важко! Він воює, а тут вона йому таке повідомить! Та і як вона скаже, що його зрадив рідний брат? Дівчина сподівалася, що коли повернеться Тимофій, то все владнається — Клесінський дасть їй спокій. Адже не переступить він через рідного брата, почавши ворожнечу через жінку?!

Написавши відповідь, Орися пішла шукати ту людину, яка привезла їй дорогоцінного листа від коханого. Козак уже наївся й сидів у тіні на задньому дворі, чекаючи, поки Матвій напише братові відповідь.

— Як твоє ім’я, козаче? — запитала Орися, коли підійшла до нього.

— Петром мене звуть, — усміхнувся козак, розглядаючи дівчину.

— А скажи мені, Петре, як там Тимофій? Він здоровий?

— Здоровий, панночко. Що йому зробиться? Він біля самого гетьмана Хмельницького служить, у милості в нього. Адже мені сам гетьман велів ці листи сюди відвезти! Проте не знав я, що Красунчик, виявляється, такий знатний шляхтич! А з нього не скажеш! Зовсім у нього шляхетського