Юрій Ігорович Андрухович - Рекреації

Божі діти, і бачать уві сні рідні свої небеса, яка ідилія, невже він її не виграв, лопух, пацан, недоносок, хоч би нового українця зачав.

Але тут уже нема що робити, треба кудись іти. Повертаєшся на подвір'я, минаєш вухатого, котрий так і заснув при столі, окуляри впали, а він закинув голову з випнутим борлаком і так собі хропе, що сил нема слухати, добредаєш до хвіртки, Мартофляче, і опиняєшся на вулиці — старовинні стіни довкола тебе, порослі мохом, плющем і лавром, кроки твої, хоч і нетверді, проте лункі й глибокі. Де в біса той Ринок, чи той готель, хочеться спати, хочеться жінки, хочеться курити, хочеться друга.

І сам я на всьому світі, і нікому мене не треба, ну чого вона так дивилася, я піймався на дві терносливи, вона років на десять молодша, а так мене намахала, динамо чортопіль, вислизнула в останню мить, і сам я тепер на всьому світі, який є не що інше, як марнота марнот і повне безглуздя.

Минаючи якусь розчахнуту браму, спиняєшся. Хтось там є, Мартофляче. Біле волосся, здається, повернута спиною блондинка. Ого! Може, погладити її ззаду? Але блондинка нахиляється вперед і починає блювати, і виявляється Білинкевичем, п'яним Білинкевичем, який забрів у цю вуличку і тепер тут блює перед брамою, а потім повертається до тебе й питає:

— Ростику, ти мені привезеш Донцова з Америки?

— Як ти тут опинився?

— Уявляєш, я спав у якомусь автомобілі, тобто в багажнику, а потім мене з нього викинули…

— А куди ти йдеш? Веди мене до готелю!

— Та нащо тобі той готель? Ходімо краще до Марти.

— Не хочу до Марти, — здригаєшся, Мартофляче.

— Та не до твоєї! — регоче Білинкевич, витираючи рукавом писок. — Тут, у цій брамі живе Марта. Вона курва. Ходімо до неї — вип'ємо, поїмо, ляжемо спати.

— Вона молода? — питаєш, Мартофляче.

— Вона секс-бомба, — відповідає Білинкевич, коли ви підіймаєтеся вгору крутими дерев'яними сходами. — Вона мешкає на третьому поверсі. Вона має що випити. Вона тобі сподобається…

— Я мушу йти, — зненацька мовив Гриць. — Я мушу вас лишити.

— І ти, Грицю? — запитав Немирич.

— Пішли ви всі…— злостилася Марта, але здавалося, що їй дуже хочеться плакати. — Чого я сюди приперлася? У мене вдома діти, а я поїхала за тим старим придурком…

— Я мушу йти, — все одно сказав Гриць. — Лажа, але мушу.

— Маєш якісь справи? — поцікавився Немирич.

— Так, я мушу йти.

— Ну, то пензлюй собі куди треба, а не повторюй безконечно, як зомбі, «я мушу йти, я мушу йти»! — скипів Хомський. — Коли людина щось мусить зробити, вона ні в кого не питає дозволу і робить те, що мусить зробити. Хочеш іти — іди. Я не кину каменем тобі вслід. Але, благаю, не стій більше тут ані хвилини і не мняцкай те своє безконечне «я мушу йти». Бо в мене виникає мимовільна підозра, що насправді ти не мусиш нікуди йти…

— Ні, я мушу йти, — ще раз потішив усіх зомбі Штундера і таки пішов.

Він перетнув площу, де саме відбувалися чергові святкові спазми на кшталт акробатичних етюдів і перетягування каната, але, перш ніж повернути в колишню вулицю Сакраменток, заглянув до барвистого намету, на якому було написано «Фабрика монстрів. Здійснення бажань». Сталося так через те, що йому захотілося бути іншим.

У наметі було декілька хлопців і дівчат, переважно гарних собою, котрі надавали будь-які послуги.

— Пострижіть мене, — сказав Гриць, сідаючи у крісло перед дзеркалом.

— Хочете, я зроблю вам козацький оселедець? — спитала дівчина в такій короткій спідниці, що здавалася цілком голою.

— Так, оселедець. Обов'язково.

І вона заходилася його стригти, лишаючи на голові тільки оте славнозвісне чорне пасмо, — спочатку ножицями, потім машинкою, потім голила бритвою його череп, котрий робився дедалі лискучішим, але чорне пасмо — тепер уже справді оселедець — лишалося неторкнутим.

— Тобі дуже пасує,— сказала дівчина. — Я б на твоєму місці тільки оселедець і носила.

— Так, звичайно, — відповів Гриць.

— У тебе дуже гарна форма голови, — продовжувала вона. — Оселедець і вуса роблять тебе якимось небуденним і особливим.

— Так, я знаю.

— У тебе справжній козацький тип, — казала вона далі.— Очевидно, маєш дуже чисті гени. Нічого, що я на «ти»?

— Так, нічого.

— Ти такий неговіркий. Мабуть, справжні козаки були такими, як ти. Очі маєш карі, ніс такий тонкий і довгий, засмагле худорляве обличчя. Ти схожий на Богуна. Або на молодого Мазепу. Хочеш, я трошки наведу тобі очі? В мене є туш, помада, всілякі фарби для гриму. Не хочеш?

— Ні.

— Може, хочеш масаж? Я вмію робити фантастичний масаж. Ти відчуєш себе дуже сильним і непереможним. Ходімо, роздягнешся за тією ширмою, і я зроблю тобі масаж. Усім, кому я робила, дуже сподобалося. Тобі сподобається.

— Я мушу йти, сказав Гриць. — У мене мало часу.

— Як хочеш, — дівчина полізла рукою йому в пазуху і погладила його по грудях. — Гобі гарно з оселедцем. Я хотіла би мати від тебе дитину. В тебе дуже чисті гени.

— Дякую, я мушу йти, — сказав Гриць і рушив до виходу, але побачив хлопця у стрілецькому однострої.

— А козацького одягу нема? — спитав у нього Гриць.

— Козацький увесь розійшовся. Зрештою, стрілецький також, — відповів хлопець.

— Але мені дуже треба, — наполягав Гриць.

— Можеш одягнути цей, що на мені. Завтра вранці повернеш. А я поки що походжу у твоєму.

Гриць вдячно закивав головою і тут-таки почав переодягатися. Чоботи, френч, штани, два ремені.

— Тільки мазепинки не маю, даруй, — сказав хлопець. — Але ти маєш гарний оселедець. Тобі й не треба мазепинки.

За кілька хвилин вони вже були цілком інакшими — Гриць в однострої старшини УГА і той хлопець у його джинсовому шматті.

— Заходь завтра, — сказав хлопець на прощання.

— Заходь, я чекатиму, — помахала рукою дівчина з голими ногами.

— Дякую. Мушу йти, — розвів руками Гриць і вийшов з намету «Фабрика монстрів. Здійснення бажань».

Тепер я повинен усе знайти. Я стільки разів чув від старого, я вивчив напам'ять усі його слова. Я мушу там бути сьогодні вночі.

Колишня вулиця Сакраменток прилягає до Ринку, тож на ній так само гучно і всюди спалахують відблиски свята. Але там, глибше, є темні мертві вулиці й площі, є глухі подвір'я, покручені сходи підвалів, забиті дошками вікна. Якщо з Сакраменток повернути праворуч не доходячи до кінця вулиці, то обов'язково трапиш на колишню площу Воскресіння, де стоїть дерев'яна церква. Обійти її можна з двох боків і, якщо я нічого не сплутав, то саме з площі Воскресіння починається дорога на Сільце — попри цвинтар і придорожню каплицю.

Я навіть не знав до