Урсула К. Ле Гуїн - Гробниці Атуану

не запалювала світла. Тут вона завжди гасила ліхтар, коли присвічувала собі під ногами, прямуючи до Лабіринту. За роки, проведені у Храмі, Арха ніколи не бачила Підмогилля. От і тепер вона погасила свічку й, анітрохи не сповільнюючи ходи, пірнула у темряву, як риба у воду. Влітку у підземеллі не відчувалася спека, а взимку не допікав мороз. Тут завжди було прохолодно і доволі сухо. Вгорі, над землею, дужі студені вітри ганяли сніг пустельними просторами, а тут — ні вітрів, ні холоду, ні зими. У підземеллі ніколи нічого не змінювалося, тут владарювали мертва тиша та непроглядний морок.

Арха йшла до Карбованої Зали. Вряди-годи вона навідувалася сюди, щоби подивитися на настінні зображення, які вихоплювало з пітьми полум'я свічки. Невідомий митець викарбував тут постаті крилатих людей із великими ясними очима. Більше ніде у Гробницях не було такого карбування. Арха вважала, що різьбяр зобразив душі проклятих, яким уже не судилося відродитися до життя.

Карбована Зала знаходилась у Лабіринті, і щоби потрапити до неї, потрібно було перейти через печеру під Гробницями. Арха вже рушила вперед похилим тунелем, як раптом пітьму прорізав ледь помітний сірий промінь. То був кволий відблиск далекого світла!

Спочатку дівчині здалося, що у неї мерехтить в очах, як це часом буває в непроглядній темряві. Вона заплющила очі — сірий проблиск зник, розплющила — з'явився знову!

Арха зупинилася, мов укопана. Ледь помітний, та все ж видимий промінь, і де?! Там, де має панувати лише темрява! Вона ступила ще кілька кроків уперед, махнула рукою в напрямку майже непомітного сірого світла — і побачила помах своєї руки!

Дівчина рушила далі. Незбагненне сіре світло у самісінькому серці пітьми вразило жрицю настільки, що у неї в цю мить не було ні думок, ні страху. Арха у своїх чорних шатах тихо ступала босими ногами по кам'яній підлозі. Перед останнім поворотом коридору вона зупинилась, а тоді поволі, дуже поволі ступила останній крок, озирнулась і...

Вона ще ніколи не бачила того, що нараз постало перед її очима, хоч і прожила тисячу життів. Увочевидь, ця величезна склепінчаста печера, глибоко захована під могильним камінням, з'явилася тут завдяки Безіменним Силам Землі — людям таке було би не до снаги. Навколо іскрився гірський кришталь, по високих пілястрах та стрімких колонах, вирізьблених з білого вапняку підземними водами, чіпкою лозою стелилися витончені візерунки. Зачарована побаченим, вона раптом подумала, що перед нею — діамантовий палац, величний храм із аметисту та кришталю, яскиня, у якій світло здолало споконвічну темряву.

Диво це було породжене світлом, хоч і не яскравим, але сліпучим для очей, що звикли до пітьми. То було лагідне сяйво, схоже на болотяний вогник. Воно повільно рухалося у темряві, викрешуючи тисячі іскор із коштовного склепіння та відкидаючи химерні тіні на стіни печери.

Вогник горів на вершечку дерев'яної палиці, проте не чадів і не обвуглював її. Палицю тримав невідомий чоловік — сяйво на мить вихопило з темряви його обличчя. Арха завмерла, а чужинець і далі неквапно ходив по величезній печері, ніби чогось шукаючи. Він зазирав за різьблені кам'яні ґрати, обстежував коридори, що відгалужувалися від Підмогилля, але не заходив до жодного з них. А жриця непорушно стояла в темному закуті тунелю та чекала.

Чи не найважчим для Архи було усвідомлення того, що перед нею — незнайома людина. Адже їй майже не доводилося бачити чужинців. Спершу вона подумала, що це хтось зі стражників або якийсь простолюдин із тих, котрі живуть за стіною та служать Гробницям — пастух, раб чи ремісник. Мабуть, він прийшов сюди, сподіваючись щось поцупити зі скарбниць Безіменних.

Злодій! Блюзнір! Святотатець! Слова ці повільно зринули у пам'яті Архи. Перед нею був чоловік, а жоден чоловік не мав права ступити на священну землю Безіменних, щоби не осквернити її. І все ж цей смертний прийшов сюди, у цю печеру, яка була серцем Гробниць. Він проник у Підмогилля! І насмілився запалити світло там, де це було суворо заборонено, де від сотворіння світу нічого не порушувало пітьми! Чому ж його не покарав гнів Безіменних?

Тепер чоловік стояв і дивився на тверду грудкувату долівку, яку, вочевидь, нещодавно перекопали — кам'янистий ґрунт на тому місці ще не влежався. Там поховали отих трьох бранців із Авабата. Безіменні поглинули їх, чому ж вони не покарають чужинця? Чого вони чекають? Де їхня всемогутня влада, де їхній громовий голос?!

— Згинь! Геть звідси! Геть! — раптом несамовито заволала Арха. Застугоніла, заверещала у відповідь луна. Здалося навіть, що обличчя чужинця, який прожогом обернувся до жриці, начебто аж розпливлося від сили того крику. Арха та незнайомець на якусь мить зустрілися поглядами, і враз світло згасло. Щезла вся пишнота, й у печері знову запанувала наповнена мертвою тишею сліпа темрява.

Чари світла розвіялися, й Арха знову змогла тверезо думати. Було ясно, що злодій дістався до Підмогилля через Невільницький вхід у червоній скелі, тож саме туди він і тікатиме. Легко та безгучно, як тихокрила сова, Арха минула печеру й увійшла у тунель, який прямував до Невільницького входу. Тут вона зауважила, що знадвору не долинає ані найменший протяг. Отже, двері зачинені! Тепер звідси немає виходу — злодій потрапив у пастку!

Однак Арха розуміла й те, що в тунелі чужинця вже не було. Так близько, у такому тісному місці Арха відчула би його подих, вловила би його тепло та серцебиття. Але в тунелі нікого не було. Вона насторожилася. Куди ж він подівся?

Пітьма, немов чорна пов'язка, тиснула на повіки. На власні очі побачивши Підмогилля, Арха була вражена, ба навіть ошелешена. Досі вона знала його лише на дотик, а ще могла зорієнтуватися за порухом прохолодного повітря у темряві. Арха ніколи не бачила Підмогилля, і загадкова велич цього місця відкрилася перед нею у всій красі, ще таємничішій, аніж темрява.

Арха непевно ступала вперед. Вона йшла вздовж стіни, що тяглася ліворуч від неї. Біля входу в тунель, що вів до Лабіринту, жриця зупинилася та прислухалася, а тоді тихо поклала долоню на мур і відчула слабке дрижання кам'яних брил. Прохолодне повітря підземелля наповнював чужий дух. То були пахощі дикої шавлії, що росте на безлюдних пагорбах навколо Гробниць.

Арха повільно рушила назустріч запахові. Пройшовши кількадесят кроків, вона почула ходу незнайомця. Він ступав майже так само тихо, як і Арха, але йому вочевидь бракувало впевненості. Раптом до її вух долинув невиразний шум — здається, чужинець спіткнувся об нерівну долівку і мало не впав. Але