Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

є непримиренними ворогами не лише християнства, а й усякого віросповідання, будь-якого суспільства й порядку. Одначе серед них є ще одне, яке ви лише ледве згадали. Можливо, ви зробили це назнарошне, позаяк спільнота ця найбільш знана, а через те від неї чекають небезпеки найменше. Та, як на мене, якщо зважити на її незчисленні багатства та заступництво, яким вона користується в усіх європейських країнах, то влада цієї спільноти на сьогодні є найзначнішою. Ви, пане, чудово розумієте, що я маю на увазі юдейську спільноту. Вона видається найбільш відокремленою й найбільш ворожою всім іншим товариствам, але насправді все зовсім не так. Варто лишень якомусь з цих товариств виказати ворожість до християнського світу, як вони стають йому заступниками, годувальниками та захисниками. Та хіба ж ми не бачили, хіба ми не спостерігаємо за тим, як вони щедро розсипають своє золото, своє срібло, підтримуючи та направляючи сучасних софістів, франкмасонів, якобінців та ілюмінатів? Євреї, як і інші члени таємних товариств, є з ними не що інше, як одна порода, що намагається, за нагоди, знищити хрещений мир. Не вважайте, пане, що всі ці слова є перебільшенням. Я не розповідаю нічого такого, про що мені не повідали б самі євреї…»

— А як вам про це повідали євреї?

— Під час наполеонівського вторгнення в Сардинське королівство мені було ледь за двадцять і я був офіцером савойської армії. У Міллезімо ми зазнали поразки, після чого П'ємонт відійшов Франції. Це була перемога безбожних бонапартистів, які, жадаючи накинути нам на шию зашморг, влаштували за нами, офіцерами королівського війська, гонитву. Казали, що не варто досі розгулювати у мундирі, та де там — не варто взагалі носа на люди показувати. Батько крамарював і мав зв'язки з одним євреєм, що позичав гроші під відсотки і був батькові винен не знаю вже яку послугу, тож за його підтримки я на кілька тижнів лишився у його розпорядженні, поки все навколо не заспокоїться й я матиму змогу вийти в місто й поїхати до когось з наших родичів до Флоренції. Звісно, драв три шкури: кімнатчина у гетто, наразі вона знаходиться позад нашої багатоквартирки, між вулицями Сан-Філіпо та делла Розіне. Мені не надто подобалося перебувати серед того наброду, але то було єдине місце, куди б ніхто не додумався поткнутись: євреям виходити звідти було зась, а нормальні люди трималися від тої місцини якнайдалі.

Тут дід закрив очі долонями, немов хотів прогнати якесь нестерпне видіння:

— Отож, пересиджуючи бурю, я мешкав у тих запацьорених неприступних місцях, де в одній кімнаті було восьмеро чоловік, кухня та відро; кожен знемагав від анемії, мав обличчя як віск, з ледь блакитнуватим відтінком, наче севрська порцеляна, і шукав якнайпотаємнішого сховку, яке освітлювалося лише вогником свічки. Жодної краплиночки крові, жовтувата шкіра, волосся желатинового кольору, борода незбагненно червонуватого відтінку, а коли й чорна, то має відблиск потертого редингота. Я не мав змоги стерпіти сморід свого помешкання, тож чудово пам'ятаю, як блукав внутрішніми двориками Кортіле Ґранде, Кортіле деї Преті, Кортіле делла Віте, Кортіле делла Таверна та Кортіле делла Терацца, які поєднувалися між собою моторошними критими галереями, так званими Портічі Оскурі або ж Тьмяними Колонадами[70]. Тепер юдеїв можна зустріти й на площі Карліні, та й не лише там, бо Савойська династія схиляє шию, а тоді вони тіснилися один коло одного у вуличках, куди не зазирає сонячне світло, але між того бридкого, засмальцьованого народу (не через страх бонапартистів) мої сили мене не зрадили…

Дід витер рота хустинкою, ніби хотів позбавитися нестерпного смороду.

— І саме їм я зобов'язаний своїм порятунком — як принизливо. І якщо ми, християни, зневажаємо їх, то це лише тому, що вони були до нас аж ніяк не приязними, вони ненавиділи нас, як, зрештою, і зараз ненавидять. Тож я вигадав історію про те, що народився в Ліворно в єврейській родині, але в юні роки ріс у родичів, які, на моє нещастя, похрестили мене, та глибоко в душі я завжди лишався євреєм. Одначе моя розповідь їх не вразила, оскільки, за їхніми словами, серед них було багато таких, хто опинився у такій самій ситуації, тож це вже було неістотно. Та завдяки своєму звірянню я заслужив довіру одного старця, що мешкав на Кортіле делла Терацца, поблизу пекарні, де випікали мацу.

Розповідаючи про їхню зустріч, дід пожвавився, почав поводити очима й махати руками, показуючи, як він розмовляв з євреєм, про якого йшла мова. Отож, здається, цей Мордехай був сирійцем, який у Дамаску вплутався в сумну історію. Коли у місті зник арабський хлопчик, спочатку ніхто не підозрював, що до цього мають стосунок євреї, адже вважалося, що для своїх ритуалів вони використовують лише хлопчиків-християн. Але потім на дні канави знайшли рештки маленького тільця, яке, як скидалось, пошматувавши, товкли у ступі. Спосіб скоєння злочину був настільки витончений і подібний до тих, які приписували у першу чергу євреям, що жандарми висунули припущення, що з наближенням Великодня юдеям для того, аби скропити кров'ю мацу, потрібна була кров християнина, тож, не спромігшись замордувати християнина, вони взяли араба, а потім, похрестивши, по-звірячому вбили хлопця.

— Ти ж знаєш, — пояснював дід, — що хто б не похрестив людину, хрещення завжди справжнє, якщо тільки хрестили в ім'я Святої римо-католицької церкви. І мерзенні євреї це прекрасно знають, проте без усілякого сорому не бояться говорити: «Я хрещу тебе так, як це зробив би християнин, у чиє ідолопоклонство я не вірю, але якого він додержується, увірувавши всім серцем». Тоді маленький мученик, принаймні хоч і за волею диявола, матиме змогу потрапити у рай.

Ураз почали підозрювати Мордехая. Аби змусити чоловіка зізнатися, його, зв'язавши за спиною руки й прив'язавши до ніг гирі, кільканадцять разів піднімали блоком, а потім відпускали на землю. А потому, намастивши під носом сіркою, опускали голову в крижану воду, а як той намагався випірнути, топили його знов, аж поки чоловік не зізнався. А ще ходила чутка, що, аби покласти справі край, сіромаха розповів про ще п'ятьох своїх братів по вірі, які насправді не мали до цього жодного стосунку, але їх засудили до страти, а от його, хоч і з вивихнутими кінцівками, відпустили на свободу, щоправда, нещасний уже з'їхав з глузду, та якась добра душа зглянулася й посадила чоловіка на торговельний корабель, що відпливав до Генуї, бо якби той лишився, євреї б на смерть закидали його камінням. Дехто навіть казав, що на кораблі його знадила монашка ордену Святого Варнави,