Валер'ян Петрович Підмогильний - Невеличка драма

про раціональність або практичність, — сказала Марта, — з того штраф двадцять копійок на користь безпритульних. Давиде Семеновичу, виконуйте й це розпорядження!

— Всіда готов, — сказав кооператор.

«От богема», — подумав Славенко.

— Плачу карбованця авансом, — недбало заявив Дмитро, даючи гроші кооператорові.

— Розписка за мною, — задоволено промовив той.

— У нашому приємному товаристві, — сказав Славенко, — щоб не ображати нашу прекрасну господиню, — він злегка вклонився Марті, — нам годилося б розповідати про якісь цікаві пригоди, про любовні пригоди, на зразок як у збірці одного, якщо не помиляюсь, іспанського давнього автора, під назвою… здається, «Камертон»{23}… чи щось подібне…

— Який сором! — скрикнула Марта. — Ану ви, Дмитре, скажіть, чий це твір і як він зветься?

— Це не до моєї спеціальності, — відмовив той. — Скажіть, будь ласка, — звернувся він до професора, — ви і є той Славенко, що викладає в медінституті біологічну хімію?

— Маю честь.

— Я знаю кількох ваших слухачів, моїх товаришів у роботі, і багато чув про ваші лекції… зокрема про поставу практичних робіт…

— Штраф, штраф! — крикнула Марта.

— Штраф, ах, ах! — підхопив кооператор. — За практику штраф. Ваших у мене вісімдесят копійок.

— На жаль, лекції з біологічної хімії не посідають у медінституті належного числа годин. Зорганізувати окремий інститут біологічної хімії є наше невідкладне завдання. Щодо лабораторної роботи, то, скільки дозволяють наші умови, я, звичайно, зраціоналізував її…

— Штраф! — крикнула дівчина. — І штраф підвищується до п'ятидесяти копійок.

— Я бачу, що розмова мені дорого коштуватиме, — сказав Славенко, даючи гроші.

— За ваші спроби над білками, — провадив Дмитро, — я читав дещо в пресі. Звичайно, на білках я не тямлюся, і мене цікавлять тільки практичні наслідки…

— Штраф! — заревів кооператор. — Марто, беріть з них по три карбованці.

— Ні, це справді щось неможливе, — мовила дівчина. — На посаді практика й раціоналізація, вдома про практику й раціоналізацію… фу, аж язик заплутався! Неможлива річ! Сухарі якісь… Давиде Семеновичу, — звернулась вона до кооператора, — поверніть їм гроші, вони гидкі й невиправні.

— Ви хочете викреслити два найуживаніші в нас слова, з яких одне безперечно є символ нашої доби і нової людини, — сказав Славенко, беручи назад полтинника.

— Так, — відмовив він Дмитрові, — преса подала дещо про мої досліди і саме в площині їх практичного значення. Але можливо, що практичного значення вони й не матимуть, — сухо додав він.

— Що ви! — посміхнувся Дмитро. — Щоб така матеріалістична наука, як біологічна хімія, та не давала практичних наслідків!

Славенко теж вибачливо посміхнувся і вголос ввічливо промовив:

— Матеріалістична наука! Це сміливо сказано. Наука не є ні матеріалістична, ні ідеалістична, ні яка інша. Вона є наука, та й годі. Вона безстороння і за напрям своїх висновків не відповідає.

Молодий інженер з самого початку не видався професорові дуже приємним. Той якось недбайливо сидів на стільці, тримався страшенно незмушено, як завсідник, і в тоні йому раз у раз бриніла фамільярність людини, що всіх звикла вважати собі за рівню. Ковбойка з відкритим коміром і стрижена голова Дмитрова показувались йому досить нахабними. «Певно, за цією кралею впадає, хлопчисько!» — подумав він. І йому мимоволі хотілося хлопця подратувати.

— Значить, до Бога завертаємо, — сказав Дмитро.

— В гості до Ісуса Христа, ха, ха! — прикинув кооператор.

— А так, коли хочете, до Бога. Зрештою, його існування наука ніколи й не заперечувала. Тут доречно згадати великі слова Бекона{24}: «Хто тільки покуштує з келиха науки, той заперечує Бога. А хто вип'є той келих до дна, той пізнає Бога».

— Це ми чули від проповідників у Софії, — сказав Дмитро.

— А ви, Льово, в Бога вірите? — спитала Марта.

— Та певно, що в Софії{25} на колінах лазите — додав кооператор, що Льови зовсім не боявся.

— Та що ви, Марто… звідки це ви? — зніяковів Льова. — І в Софії я ніколи не був…

— Признайтесь, Льово! — крикнула дівчина. — Не уявляю собі, щоб ви в Бога не вірили!

Льова зовсім спантеличився. Кооператор заплескав у долоні.

— На попа його висвятити, — сказав він.

— Вам смішно? — спитала дівчина в Дмитра. — Хіба право вірити скасовано? Особиста справа кожного громадянина.

— Особисто воно так, а практично — це значить, що душа вбога.

Притому інженер видобув цигарку, хоч якраз курив і Славенко.

— Киньте цигарку, двом курити не можна, — сказав кооператор.

— Дарма, кватирку відчинимо.

Але Славенко свою цигарку погасив. Тим часом Марта, не звертаючи уваги на їхнє цигаркове змагання, сказала гостро й глузливо:

— Який же з вас, Льово, тюхтій! Який ви непристойно м'який та добросердий! Справжній Ісус Христос… І нікому ви не потрібні.

— А яких же треба, Марто? — серйозно спитав Льова.

— Треба міцних.

— Пізнаю українську жінку, — задоволено промовив Дмитро.

— Дозвольте запитати, коли це не секрет, — посмішкувато запитав Славенко, — чому ви вважаєте за можливе надавати саме українській жінці всяких чеснот і чим, на вашу думку, українська жінка вигідно різниться від будь-якої іншої?

— А це довго говорити, — відказав інженер.

— Щось сьогодні Дмитро неговіркий, — сказала Марта. — Йому, бачите, здається, — звернулась вона до Славенка, — що історія виробила в української жінки багато позитивних прикмет…

— Не здається, а так воно і є, — обізвався Дмитро.

— Мені зовсім випадково, в зв'язку з загальним процесом українізації, довелось обізнатися з народною думою про Марусю Богуславку{26}, — зауважив Славенко. — Ця українська жінка випустила з турецького полону запорожців, користуючись із прихильності паші до себе, але ж сама до рідного краю вертатись не схотіла. Даруйте, я не вбачаю в її вчинкові великої відваги! Ця Маруся, зрештою, нічим себе не скривдила. Вона лишилась у турецьких розкошах, гадаючи своїм милосердям до земляків спокутувати зраду батьківщині. Тобто і незайманість зберегла, і капіталу набула.

— А Бондарівна{27}? — спитав Дмитро.

— З цією українською жінкою я ще не мав нагоди обізнатися. Щиро сказати, я вперше чую її ім'я, та коли вона будь-чимсь цікава, я обов'язково запитаю про неї в свого лектора. Проте можна з певністю сказати, що кожна нація має дужих і кволих, енергійних і млявих, розумних і дурнів. Кожна нація мала своїх героїв та героїнь, а коли не мала, то їх вигадували. Але тільки сліпий може не бачити, що поступ стирає нації. Коріння національних відмінностів полягало в різницях економічно-географічних умов, отже й побуту певної групи людей. Але техніка згладжує економічні особливості, географічні умови завдяки щільнішому спілкуванню людей втрачають свою вагу, тому й побут — житло, одяг та звичаї — стремлять до єдиного вселюдського стандарту. Річ відома, що залізниця й авто, взагалі шляхи сполучення, є найбільші вороги національної окремішності. Отже, все те, що живить національні різниці,