Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

на кухні. Він у моєму фартуху, а та гладуха розкарячена на столі, в самих панчохах у сіточку, вся в борошні. Поряд качалка.

— Чи вона мусить розповідати такі речі? — пошепки обізвавсь Ірек.

— Тихо, — цитьнула я, — не заважай. Я майже не чую.

— Ти жартуєш. Кабатова? — не повірила бабуся.

— То запитай її про вареники, які вони з Мареком ліпили у сімдесят восьмому. Побачиш, як вона почервоніє. Тепер їй соромно. А тоді? Кабатова зразу втекла до себе нагору. Я в плач і верещу: «Ти, збоченцю!»

— А Марек?

— Марек натягнув штани, обтріпав із себе борошно і каже спокійним тоном: «Я тобі казав, що кожен митець є збоченцем». «Але не кожен збоченець є митцем», — відрізала я. «А ти мусиш одразу розігрувати виставу. Міщанко дріб'язкова». «Я розігрую виставу? Я?» — кричу я. А він: «Я нічого не можу з тим поробити, це природа. Тобі говорить про щось теорія егоїстичного гена?» — «І тому ти мусиш трахатися з Кабатовою? На моєму столі? Цього не виправдовує жодна теорія!» Вхопилася за качалку і як замахнуся! Він ледве встиг ускочити в черевики. Покинув мене саму, з дітьми. Егоїст.

— Ненадовго, бо у вісімдесят восьмому ти познайомилась у відпустці з Лешеком, — нагадала їй бабуся.

— З тим пердуном! — підскочила мама. — Скільки разів я благала його потерпіти до роботи. «Хіба ти вже не можеш почекати до сьомої, а не засмерджувати цілу хату?» — кажу йому вранці. А він дере горлянку, що не годен так мучитися. Він і півгодини не витримує. В концтаборах люди й не таке витримували. Якби йому загрожував розстріл, він витримав би й добу.

— Може, він і справді не міг, — озвалася бабуся, — бо мав розлад шлунку, наприклад…

— Він міг жерти рис! — крикнула мама. — На все є рада, варто тільки захотіти! Але він не хотів! Він волів піти!

— Вже вкотре фізіологія зборола кохання, — покивав головою Ірек.

— А потім Юзефат, — повернулася до своїх підрахувань мама. — Той комизливий. Я подаю йому обід, а він дзьобає виделкою і розглядає кожну зернинку. «Що це за рис? — стала вона передражнювати тонкий голосок Юзека. — А що за м'ясо? Свиняче? Я цього не їм. З якого кінчика ти чистила огірок? З темного? Тому він гіркий. А не можна було ще кривіше покраяти моркву?»

— Ти теж давала йому прикурити.

— Велике діло, стукнула його ложкою по голові. Я саме перемішувала яєшню, а той: «Чому ти кладеш стільки масла? Хіба не знаєш, що це холестерин?» Я не втрималась — і лусь його по лобі.

— Пам'ятаю, — всміхнувсь Ірек. — У нього на чолі залишився шматок яєшні. Юзек ходив із тим харчем цілий вечір, скривджений.

— Він думав, що я вибачуся, — тягнула мама. — Нахаба. Ще й на роботі мене обмовив, мовляв, я недбала. Я — недбала!

— Він, звичайно, фантазував! — визнала бабуся. — Може, він не бачив вашої присадибної ділянки?

— Але бачив кухню, лазничку, коридор і кімнати. На щастя, знайомі з роботи йому не повірили.

— Але зі Сташеком ви пасували ідеально. Він був наче багатофункціональний робот. Справжній метеор.

— На жаль, нашпигований «колесами», — зітхнула мама.

— Я бачив його півроку тому, — гукнув із кімнати Ірек.

— Ти диви, як він підслуховує. Викапаний дідусь, — Мама обернулася до бабусі. — І що? Як він виглядає?

— Уламок людини. Згорблений, очі напівзаплющені. Перестав фарбувати волосся. Ані сліду від колишнього Сташека. «Я на абстиненції, — каже. — Перші два місяці проспав. Тепер потроху оживаю. Як повернуся до форми, зателефоную». Сказав, що скучає.

— Мій любий! — розчулилася мама. — Він єдиний, хто мене розумів.

— А тато? — підхопив Ірек.

— Ваш тато кохає мене й хоче забезпечити нам комфортне життя.

— По п'ятнадцяти роках мовчання, — нагадала бабуся.

— Краще пізно, ніж ніколи.

* * *

Він з'явився через тиждень, й одразу сталася халепа. Мама на честь його приїзду пофарбувала лазничку, шафки, вішалку, унітаз і ванну.

— До вечора повинно висохнути, — повідомила вона нам, вибираючись до крамниці. — Як припече, то зробите свої справи навстоячки.

Батько прийшов о шостій. Поставив валізки в коридорі і зразу побіг до клозета. Я навіть не встигла його застерегти. Правду кажучи, я геть забула про ту фарбу. Минула година, може, дві.

— Що той старий там робить? — зацікавився Ірек під час рекламної паузи. — Може, він отруївся випарами?

— Ти був малий і не пам'ятаєш. Батько полюбляв по обіді подрімати на унітазі. Маленька сієста.

— Сподіваюся, що він висох, — згадав Ірек. Цієї миті до нас долетів страшний рев.

— Ви можете мені допомогти? — озвався з лазнички батько.

— Як? Ми не маємо розчинника! — відгукнулась я.

— То, може, хтось би мене вистриг?

— Ти мусиш дочекатися мами. Ми соромимося, — зізнавсь Ірек.

Вистригання тривало до опівночі.

— Колись ти не був таким волохатим, — дивувалася мама. — Ну, я ще розумію, на животі, навіть на руках, але щоб тут? І щоб такий килим?

— Я ж не винен, що маю предків із Сицилії.

— І фантазії з Місяця, — пошепки додав Ірек.

— Чекай, не крутися, бо поріжу тебе бритвою.

— Ти вже мене, мабуть, порізала. Ай!

— Я зараз зблюю, — повідомив мені Ірек.

— Сиди спокійно, зараз я тебе продезінфікую, — сказала мама. — Зосталося кілька волосинок. Ну, чудово, унітаз можна викидати. Діти, хочете щось побачити?

— Ні, дякую, — Ірек завіявся до своєї кімнати.

Я зазирнула до лазнички. Мушля як мушля, якби не хутро, що прилипло до фарби. Шуба.

— Ласкаво просимо додому, тату.

У Велику Середу батько повіз нас на екскурсію до Відня. «Фордом», 1973 рік випуску. Старшим за мене.

— Але виглядає він краще, — буркнув тато.

— Ти гадаєш, що я сама собі вибирала предків, — я стала шукати носовичок, — що мала вплив на свій генний набір?

— Що ти, Малинко, це був жарт, — поплескав він мене по плечі. — Ти гарна дівчина… Аж не віриться.

— Чому?

— Колись мені здавалося, що в тебе буде завеликий ніс. Але, може, я погано запам'ятав. Стільки років минуло.

Я нічого не відповіла. Ми захряснули дверцята. Батько рушив, відчайдушно сигналячи. Їдемо. Ірек спить. Я милуюся краєвидами, мама також. По обіді перетнули словацький кордон. Їдемо далі.

— От зараза, — згадав раптом батько, — я забув заправитися.

Ми зупинилися. Довкола чисте поле, а серед нього ми і наш «форд».

— Може, ми зостанемось, а ти поїдеш на станцію? — запропонувала мама, наразі ще спокійно.

— У мене немає каністри.

— То що ти пропонуєш?

— Якби налляти в слоїк… або в пакет… — розмірковував тато.

— Може, повернемось «автостопом»? — висунув пропозицію Ірек. — Чого маємо киснути серед пустелі? Зрештою, до Відня нас так чи йнак не пустять. На тій таратайці.

— Ти маєш кращу? — обурився