Харукі Муракамі - 1Q84. Книга І

на щитку кондиціонера й на ручці дверей. Нічого іншого вона не торкалася. Рушник поклала на своє місце. Готельний кавник і чашку винесла на таці за двері. У такому разі коридорний не прийде по них, і труп виявлять пізно. Його побачить покоївка, що прийде прибирати в номері, або, як усе складеться добре, наступного дня, коли цей чоловік мав виписуватися.

Сьогоднішнього вечора він не прийде на нараду, і, можливо, люди зателефонують йому. Однак ніхто не підніме слухавки. Вони здивуються й, може, попросять відчинити двері. Або й ні. Залежно від того, як підуть справи.

Аомаме, ставши перед дзеркалом у ванній кімнаті, перевірила, чи її одяг не зім'явся. Застебнула верхній ґудзик блузки. Показувати ущелину між грудьми не довелося. Цей осоружний тип навіть на її принади не поглянув, бо таких людей вважав за ніщо. Аомаме легко насупилася. Потім поправила волосся, розслабила масажем м'язи на обличчі й перед дзеркалом напустила на нього приязну усмішку. Показала білі зуби, які недавно відполірував дантист. «Отже, я зараз покидаю кімнату з трупом і вернуся у звичайний реальний світ. Треба відрегулювати атмосферний тиск. Я вже не вбивця. А приязна, обдарована ділова жінка».

Аомаме прочинила двері, виглянула в коридор. Пересвідчившись, що там нема ні душі, вислизнула з номера. Не спускалася ліфтом, а зійшла пішки сходами. Коли проходила через фойє, ніхто не звернув на неї уваги. Випроставшись і дивлячись уперед, вона йшла швидко, але не настільки, щоб когось зацікавити. Була професіоналкою. Майже ідеальною. «Якби мала більші груди, то була б просто ідеальною», — з жалем подумала вона. Ще раз трошки насупилася. Та немає ради. Нічого іншого не залишається, як виконувати доручену роботу.

Розділ 4

(про Тенґо)

Якщо цього бажаєте

Тенґо розбудив телефонний дзвінок. Люмінесцентні стрілки годинника повернули за першу ночі. Звісно, навколо панувала темрява. Він одразу здогадався, що його розбудив Комацу. Серед його знайомих тільки він міг дзвонити в таку пору. Дзвонити наполегливо, аж поки на протилежному кінці лінії не піднімуть слухавки. Комацу не знав такого поняття, як час. Якщо йому чогось заманулося, одразу телефонував. Про щось таке, як час, не думав. Видно, і простої гадки не мав, що, може, завдасть клопоту співрозмовнику, якщо будь-коли — серед ночі, вдосвіта, першої шлюбної ночі чи на смертельній постелі — подзвонить.

Ні, будь-кому він просто так не дзвонив. Адже працював в організації, отримував заробітну плату. Поводитися подібним чином з усіма, без розбору, не випадало. А от із Тенґо міг, бо вважав його своїм партнером. Більшою чи меншою мірою Тенґо був його продовженням. Як руки й ноги. Різниці між собою і ним не бачив. А тому забрав собі в голову, що Тенґо не повинен спати, якщо він не спить. Зазвичай Тенґо лягав спати о десятій і вставав о шостій ранку. Загалом вів регулярне життя. Сон мав глибокий. Та коли щось ставалося, то потім не міг заснути. Стосовно цього був нервовий. Про це неодноразово нагадував Комацу. Відверто просив: «Я вас благаю, перестаньте дзвонити мені серед ночі». Так, як звертається до богів селянин, кажучи: «Не насилайте хмар сарани на поле перед жнивами». «Зрозумів. Більше серед ночі не дзвонитиму», — обіцяв Комацу. Та оскільки така обіцянка не пустила глибокого коріння в його свідомість, то наступний день просто кудись її змивав.

Тенґо зліз із ліжка й, на щось натикаючись, добрався до телефону в кухні. Увесь цей час телефонний дзвінок немилосердно деренчав.

— Я розмовляв з Фукаері! — об'явив Комацу. Як завжди, не привітавшись, без жодної передмови. Не спитав: «Ти спав?» і не сказав: «Вибач за пізній дзвінок».

Скривившись, Тенґо в темряві мовчав. Коли його серед ночі будили, якийсь час він не приходив до тями.

— Гей, ти слухаєш?

— Слухаю.

— По телефону, але таки розмовляв. Розмова була односторонньою, бо я говорив, а вона тільки слухала. Як на здоровий глузд, то її навіть не можна назвати розмовою. Що не кажи, дівчина неговірка. Дивна розмова з нею вийшла. Та, гадаю, вона зрозуміла те, що я сказав. У всякому разі, я пояснив їй суть нашого плану. Спитав, чи вона не проти того, якщо стороння людина перепише й трохи вдосконалить «Повітряну личинку» для подачі на премію молодого автора. Ну, щось у такому дусі. По телефону зміг викласти його лише в загальних рисах. Запитав, чи вона зацікавлена зустрітись й обговорити конкретні речі. Питав не прямо, а натяками. Бо, чесно кажучи, мені, в моєму офіційному становищі, мабуть, негоже про них говорити.

— Ну й що?

— Відповіді не було.

— Не було?

Комацу в цю мить ефектно промовчав. Узяв сигарету в губи й закурив. Цю картину Тенґо виразно уявив собі, почувши, як чиркнув сірник. Комацу не користувався запальничкою.

— Фукаері сказала, що спочатку хотіла б зустрітися з тобою, — пускаючи клубок диму, розповідав Комацу. — Не відповіла, зацікавив її чи ні наш план. Не сказала, що можна так зробити або що не хоче такого. Як на мене, зараз найголовніше, щоб ти зустрівся з нею і віч-на-віч поговорив. Після такої розмови вона начебто готова відповісти, що нам далі робити. Здається, вона серйозна й відповідальна? Як ти гадаєш?

— Ну, й що далі?

— Ти завтра ввечері вільний?

Лекції в підготовчій школі починалися вранці й закінчувалися о четвертій пополудні. На щастя чи на біду, ніяких планів на вечір Тенґо не мав.

— Вільний, — сказав він.

— О шостій вечора зайдеш у ресторан «Накамурая» в Сіндзюку. Від мого імені в ньому буде замовлено стіл у тихій глибині залу. Працівникам нашого видавництва там подають у кредит, а тому можеш їсти й пити все, що тобі подобається. Тож наодинці про все докладно поговориш.

— Значить, вас не буде?

— Фукаері-тян[12] поставила умову, що хоче переговорити лише з тобою. Начебто зустрічатися зі мною поки що нема потреби.

Тенґо мовчав.

— Ось такі справи, — сказав Комацу радісним голосом. — Тенґо-кун, поводься розумно. Ти здорової статури, тож постарайся справити на неї приємне враження. А крім того, ти — вчитель підготовчої школи, а тому, гадаю, навчився розмовляти з розвинутою не по літах дівчиною середньої школи вищого ступеня. Така роль тобі пасує більше, ніж мені. Лагідно переконуй, увійди до неї в довіру. Чекаю доброї звістки.

— Та постривайте! Адже увесь цей план придумали ви, хіба ні? А я ще не дав відповіді на вашу пропозицію. Як я казав нещодавно, це досить небезпечний план, і я твердо кажу, що так просто його не вдасться здійснити. Може виникнути суспільна проблема. Я сам ще не вирішив, пристати