Френсіс Скотт Фіцджеральд - Ніч лагідна

— Ні, і ніколи не дізнаються. Цей йолоп Кампіон не мав права і вам розповідати, але тут уже не зарадиш. А шоферові я сказав: якщо він хоч писне,тя видобуду свою музичну пилку... Це бій між чоловіками, — а в Томмі давно вже руки сверблять, йому б на справжню війну ...

— Коли б хоч Дайвери про це не дізналися, — сказала Розмері.

Ейб подивився на свій годинник.

— Піду гляну, що поробляє Маккіско. Хочете зі мною? Він такий нещасний! Певно, цілу ніч очей не склепив. Розмері уявила собі, як ця засмикана, незлагідна людина борсається без сну, чекаючи світанку. З хвилину в ній боролися жалість і відраза, та потім вона кивнула і, сповнена вранішньої енергії, подалася до готелю слідом за Ейбом.

Маккіско сидів на ліжку з келихом шампанського в руці, але від його хмільної войовничості не лишилося й сліду. Хирлявий, блідий, жалюгідний, він, видно, зовсім сквасився. Певно, цілу ніч пив і писав.

Розгублено подивившись на Ейба та Розмері, Маккіско запитав:

— Вже час?

— Ні, ще маете з півгодини.

Стіл був усіяний списаними аркушами — мабуть, сторінками одного довгого листа; на останніх сторінках рядки були розгонисті й нерозбірливі. Він зібрав їх, плутаючись у нумерації, присунув настільну лампу, світло якої вже тануло на тлі вікон, надряпав унизу свій підпис, запхав аркуші в конверт і простяг Ейбові:

— Це моїй дружині.

— Ідіть-но підставте голову під холодну воду, — порадив йому Ейб.

— Гадаєте, треба? — невпевнено спитав Маккіско. — Я не хотів би зовсім протверезитися.

— Та на вас дивитися моторошно.

Маккіско слухняно поплентався до ванної.

— Я полишаю все в страшному безладі! —гукнув він звідти. — Не знаю, як Вайолет повернеться в Америку. Я навіть не застрахований — збирався, та все якось рук не ставало.

— Не меліть дурниць, через годину ви будете спокійнісінько снідати тут, у готелі.

— Авжеж, авжеж.

Він повернувся з мокрим волоссям 1 здивовано подивився на Розмері, неначе вперше її побачив. Раптом на очах його заблищали сльози.

— А роман свій я вже не допишу. От що для мене найтяжче. Ви до мене погано ставитеся, — звернувся він до Розмері, — але цьому вже не зарадиш. Я передусім — письменник. — Він придушено схлипнув і безпорадно похитав головою. — Я часто помилявся в житті, надто часто. Але я був одним із найвидатніших — у певному розумінні...

Він не договорив і посмоктав погаслу сигарету.

— Я ставлюся до вас добре, — мовила Розмері, — але мені не подобається ця витівка з дуеллю.

— Так, треба було відлупцювати його як слід, але тепер уже пізно. Я дав спровокувати себе, а цього я не мав права робити. Клята вдача...

Він пильно глянув на Ейба, немов чекаючи, що той заперечить. Потім, криво осміхнувшись, знову підніс до губ холодний недокурок і хапливо посмоктав його.

— І надала ж мені нечиста сила бовкнути про дуель. А тут іще Вайолет устряла. Якби вона промовчала, я б усе владнав. Звісно, і зараз не пізно — можна б виїхати звідси чи обернути все на жарт... Можна б, тільки боюся, що Вайолет перестане поважати мене.

— Навпаки, — запевнила Розмері, — вона поважала б вас іще більше.

— Ви не знаєте Вайолет. Вона не дасть мені спокою, коли матиме привід. Ми одружені дванадцять років, мали дочку, вона померла у сім років, а потім — знаєте, як воно буває в таких випадках, загуляли — і я, і вона. Не те, щоб насправжки, та все-таки тріщина пробігла... А вчора вона мене там назвала боягузом.

Розмері ніяково промовчала.

— Ет, постараємося, щоб. усе обійшлося, — сказав Ейб і відкрив шкіряний футляр. — Це дуельні пістолети Барбана — я хочу, щоб ви з ними освоїлися. Він їх скрізь возить із собою. — Ейб узяв один із пістолетів і зважив на руці. Розмері злякано скрикнула, а Маккіско з явним страхом втупився в архаїчну зброю.

— Невже так неодмінно дірявити один одного сорок п’ятим калібром?

— Не знаю, — безжально відповів Ейб. — Видно, вся штука в тому, що довгий ствол забезпечує кращу влучність.

— А яка буде відстань? — спитав Маккіско.

— Я й це з’ясував. Якщо мається на меті вбити супротивника, призначають вісім кроків, якщо добряче провчити — двадцять, а коли треба тільки захистити честь — сорок. Ми з секундантом Томмі зійшлися на сорока.

— Добре.

— Чудовий двобій описаний у Пушкіна — пригадав Ейб. — Обидва дуелянти стали на краю прірви, отож навіть легке поранення означало смерть (Помилка автора: така дуель описана в «Герої нашого часу» М. Лєрмонтова).

У Маккіско ці літературні ремінісценції, видно, не викликали захоплення, він тільки покліпав очима й запитав:

— Що?

— Може, ви б скупалися в морі — це б вас підбадьорило.

— Ні, ні, мені не до купання. — Він зітхнув, потім додав: — Не збагну, навіщо я це роблю?

Вперше в житті Маккіско мав зробити щось справжнє. А що він належав до людей, для яких світу почуттів не існує, то, зіткнувшись тепер з ними, вкрай розгубився.

— Власне, ми вже можемо йти, — сказав Ейб, побачивши, що Маккіско зовсім занепадає духом.

— Гаразд. — Він відпив із фляжки добрячий ковток бренді, сунув її до кишені й майже люто запитав: — А як я вб’ю його, мене судитимуть?

— Я перекину вас через італійський кордон.

Маккіско озирнувся на Розмері, потім, ніби вибачаючись, промовив до Ейба:

— Перше ніж іти, я хотів би сказати вам дещо вічна-віч.

— Сподіваюся, що обійдеться без крові, — зітхнула Розмері. — Ця історія безглузда від початку й до кінця, і треба зробити все, щоб до стрілянини не дійшло.

 XI

Внизу, в безлюдному вестибюлі, Розмері зустріла Кампіона.

— Я бачив, як ви пішли нагору, — заговорив він збуджено. — То як він себе почуває? Коли відбудеться дуель?

— Не знаю. — їй не сподобався його тон — неначе йшлося про циркову виставу з Маккіско в амплуа трагічного клоуна.

— Їдьмо зі мною. Я замовив машину в готелі, — сказав він так, як кажуть: «Маю зайвий квиток».

— Я не поїду. Не хочу.

— Чому? Я б нізащо не пропустив такої події, хоч певен, що це мені коштуватиме кількох років життя. Ми можемо, зрештою, все побачити й