Герман Гессе - Сіддхартха

відповідав, що їсть власний хліб, навіть більше — обидва вони їдять, мовляв, хліб чужий — хліб усіх людей. Ніколи Сіддхартха не переймався клопотами Камасвамі, а їх купець мав доволі. Коли котрась із справ ось-ось мала скінчитись невдачею, чи коли вони мали втратити партію краму, чи коли хтось із боржників не міг повернути гроші, Камасвамі жодного разу не щастило переконати свого компаньйона, що не завадило б трохи замислитись, похвилюватись, розгніватись чи й не доспати ніч. А коли Камасвамі закинув Сіддхартсі докір — мовляв, усе, що Сіддхартха вміє, він навчився у нього, купця, то дістав таку відповідь:

— Ти, голубе, зі мною більш отак не жартуй! Я навчився у тебе, скільки коштує кошик риби та що можна злупити за позичку. Ось яка в тебе наука! А думати я, Камасвамі, навчився не в тебе. Ліпше ти сам би повчився цього у мене.

Але душа його до торгівлі не приверталася. Справи йшли добре, гроші на Камалу він мав і мав куди більше, ніж йому було треба. Одначе в усьому іншому Сіддхартха виявляв інтерес і співчуття лиш до людей, чиї справи, турботи, ремесло, радощі й глупства доти були йому чужі і далекі, як місяць у небі. І як легко вдавалось Сіддхартсі з усіма знаходити спільну мову, з усіма жити в злагоді, вчитись в усіх, так само важко було йому змиритися з думкою, що від людей його, щось відділяє, а саме: саманське минуле. Сіддхартха бачив людей, котрі жили, мов діти чи мов тварини, і він їх любив і заразом зневажав. Він бачив, як люди чогось домагаються, як страждають і сивіють задля того, що йому здавалося зовсім не вартим такої ціни,— задля грошей, задля нікчемної насолоди, задля сякої-такої честі. Він бачив, як люди одне одного сварять і ображають, бачив, як нарікають на болі, з яких самана тільки сміється, і страждають від злигоднів, що їх самана просто не помічає.

Серце його було відкрите всьому, з чим ці люди йшли до нього. Радо стрічав Сіддхартха торговця, що хотів продати йому полотно, радо стрічав боржника, що просив нової позички, радо стрічав жебрака, що цілу годину розповідав про своє убозтво„ хоч не був і наполовину такий убогий, як перший-ліпший самана. З багатим чужоземним купцем Сіддхартха обходився не інакше, як із слугою, що голить його, чи з вуличним торговцем, в якого купляв банани і якому дозволяв ошукати себе на дрібняк. Коли приводив Камасвамі й нарікав на свій клопіт чи робив йому закиди з приводу тої чи тої справи, Сіддхартха з цікавістю, весело слухав його, чудувався йому, намагався зрозуміти, трохи погоджувавсь — стільки, скільки вважав за потрібне, а тоді відвертавсь — відвертався до когось іншого, кому він був потрібен. А людей до Сіддхартхи ішло багато — йшло багато людей, щоб із ним побалакати й поторгуватися, йшло багато, щоб його ошукати, багато, щоб його послухати, багато, щоб почути від нього співчуття, щоб дістати від нього пораду. І Сіддхартха давав поради, і співчував, і дарував дарунки, й дозволяв себе трохи ошукати. І вся оця гра і захват, з яким усі в неї грали, захоплювали його помисли так само, як колись їх захоплювали божества та Брахман.

Часом Сіддхартсі вчувався глибоко в грудях кволий, умирущий годное, що тихенько застерігав, нарікав, невиразно долинав до його свідомості. І ось одного дня Сіддхартха збагнув, що живе якимсь дивним життям і майже все, що він робить,— всього-на-всього гра, і хоч йому й весело, й іноді він має втіху, однак справжнє життя протікає мимо і його не зачіпає. Як ото фокусник, що жонглює м’ячами, так і він жонглював торговельними справами, жонглював людьми, котрі його оточували, дивився на них, тішився ними. Але серце його, джерело його сутності було десь не з ним. Джерело било інде, мов десь далеко-далеко, било невидимо і вже не мало з життям його нічого спільного. І не раз уже жахався Сіддхартха цієї думки, й прагнув її позбутися, і хотів пристрасно, всією душею віддаватися цій щоденній, дитинній метушні, хотів по-справжньом жити, по-справжньому діяти — по-справжньому жити і тішитись, а не просто стояти і споглядати збоку.

Та знов і знов приходив Сіддхартха до чарівної Камали, осягав мистецтво кохати, сцовідував культ утіх, в якому мало ще просто давати й брати, розмовляв із своєю навчителькою, учився в неї, давав їй поради, слухавсь її порад. Камала розуміла Сіддхартху краще, ніж колись його розумів Говінда, вона була схожа на Сіддхартху більше.

Якось він сказав Камалі:

— Ти — як я, ти не така, як більшість людей. Ти — Камала, ніщо інше, і в тобі — тиша і спокій, куди ти будь-коли можеш ступити і бути там у себе вдома,— так само, як це можу зробити я. Мало хто має це, а можуть же мати всі.

— Не всі люди розумні,— промовила Камала.

— Та ні,— відказав Сіддхартха,— річ не в тім. Камасвамі такий самий розумний, як я, а от спокою він у собі не має. Зате інші люди, що в них глузду, як у малих дітей,— мають. Більшість людей, Камало,— мов той листок, що зірвався з дерева. І летить він за вітром, і крутиться, і, гойднувшись, лягає на землю. А ще інші люди — їх менше — мов зорі, що линуть своїм шляхом, і вітер до них не дістає, і їхній закон та шлях — у них самих. З-поміж усіх учених людей та саман — а я знав їх багато — був і один такий Досконалий. Не забуду його повік. Це — той Гаутама, Величний, що проповідує своє вчення. Тисячі учнів щодня його слухають, проте всі вони — листя, що падає з дерева. У собі вони вчення й закону не мають.

Камала звела на Сіддхартху очі, всміхнулась.

— Знов ти про нього,— сказала вона.— Знов у тебе саманські думки?

Сіддхартха нічого не відповів, і вони віддалися любовній грі — одній з тридцяти чи сорока різних ігор, що їх знала Камала. Тіло в неї було пружке, як у ягуара чи як лук у мисливця; тому, хто вчився у неї кохати, відкривалось багато втіх і таємниць. Довго гралась вона з Сіддхартхою, довго зваблювала його і відтручувала, збуджувала й стискала в обіймах, утішалася його зграбністю, поки й здолала, і він знеможено вгомонився обіч.

Схилившися над Сіддхартхою, гетера довго дивилась йому в обличчя, у стомлені очі.

— Ти