Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

влада, а не мордувала юрба, як в Московщині. В Европі катування було карою і після якогось суду, а в Московщині морди були примхою можновладців, пімстою або «патєхаю» (розвагою) народу. Українська правосвідомість була найгуманнішою в цілій Европі. Наша княжа «Руська Правда» забороняла катування і знущання. Европейська правосвідомість, основана на римському праві, якого засадою є, що обвинувачений НЕ має обов’язку доказувати свою невинність, а це є обов’язок прокурора доказати провину. Ця засада є і в нашій «Руській Правді». У московській правосвідомості і в їхніх законах панує цілком протилежна засада; у них прокурор мав право висунути обвинувачення без жодних доказів, а це вже обов’язок оскарженого доказати свою невинність. Різниця, як бачимо, засаднича. Европейський закон, як, напр., наша «Руська Правда», стає на захист громадянина проти зловживань влади, а в москвинів навпаки: закон сприяє зловживанню влади, бо ж оскаржений — замкнутий у в’язниці — не мав фізичної можливости зібрати докази своєї невинности, а прокурор мав державний апарат для розшуків доказів провини. Ця різниця в правосвідомості спричинилася до того, що в Европі катування були обмежені законом, а в Московщині, навпаки, — були ЗАКОННО безмежні, дикі і садистичні.

За Александра II (1855–1881) москвини пробували змавпувати європейське судочинство, в тому числі і згадану засаду. В Европі та засада мала корені в правосвідомості європейців, і тому закон, оснований на ній, був живим, діючим. В московській же правосвідомості панувала цілком протилежна європейській засада, і тому максимум, що могли зробити московські реформатори (М. Спєранскій), — це прийняти компроміс: поставити обов’язком прокурора доказати провину, а також і обов’язком оскарженого доказати свою невинність. Та навіть і цей штучний — бо ж безґрунтовий — компроміс вмер природньою смертю, проживши лише пів століття. При першій нагоді (в 1917 р.) москвини викинули його на смітник, а повернулися до своєї традиційної засади XVI ст.

Тут варто розглянути ще одне питання. Чому москвини (і жиди), слідчі НКВД, псують свої нерви (не згадуючи вже про час і кошти), щоб примусити в’язня підписати акт обвинувачення? Чей же підпису того цілком не потрібно, бо ж кожна дитина в СССР знає, що підпис в’язня вимушений терором, катуванням, що обвинувачення є фантазією НКВД («прішито»), що в’язень не має жодної можливости відкликати той свій вимушений підпис, бо ж на «суд» його не привозять. Зрештою, для формальності НКВД могло б просто зфальшувати підпис в’язня, бо ж ніхто не висуне сумніву в правдивості підпису. Чому ж слідчі НКВД роблять все, що можуть, щоб одержати підпис в’язня?

НКВДисти цілком свідомі того, що вони живуть серед моря ненависти, яке при першій нагоді їх заллє, знищить. Це те вроджене почуття меншвартости і боягузтва тримає НКВДиста в сталому страху, в сталому напруженні нервів. Стале, 24 години на добу, нервове напруження протягом місяців і років не може витримати навіть така моральна потвора, як москвин чи жид, і тому НКВДисти піддержують свій дух наркотиками. Але й наркотиків не вистачає. Щоб не заломитися, НКВДист мусить чимось піддержувати свою віру в свої сили. Коли ж в’язень вперто відмовляється підписати акт оскарження, то це є перемога в’язня і поразка слідчого НКВДиста. Отже, заламується певність НКВДиста в його сили. НКВДист добре розуміє, що не знищений духово ворог лишається загрозою для СССР, отже, і для нього особисто, хоч би й був фізично знищений. Несила знищити в’язня морально захитує, зневірює НКВДиста. А зневіра в свої сили — це початок кінця. Це інстинктово відчуває НКВДист. Додайте ще вроджений московський садизм, що не задовольняється лише фізичними муками.

Всі народи — дикі і культурні — мають розваги особисті і колективні. Мають їх і москвини. Про одну з московських розваг (морди) ми вже згадали, а тут наведім приклад другої, дуже поширеної по всій Московщині. Взимі, коли у селян є багато вільного часу, мало що не кожної неділі по службі Божій всі парубки і нестарі жонаті одного села вирушають на сусіднє село битися. Обидва села зустрічаються десь в полі, і починається бій. То не є якесь дужання, змаг. То є справжня війна, бо билися великими ножами, тяжкими киями, каменями. Завжди було кілька вбитих і багато поранених. Старі люди, жінки і діти приглядалися збоку й окликами підбадьорували та заохочували своє село. Те село, що програло бій, мусило давати переможному бочку горілки, і починалася загальна пиятика. Такі самі «дракі» (бійки) були і в містах; там один «край» міста йшов проти другого. Поліція не перешкоджала.

Царська влада, хоч і дивилася скрізь пальці на те варварство, все ж офіційно забороняла, навіть карала, коли воно переходило межі. 1917 рік приніс москвинам нову, пролетарську, владу, яка не лише дозволяла бити, але й заохочувала, закликала бити буржуїв і хахлів. Таку свободу привітали москвини з величезним ентузіязмом. Як би ні! Та це ж не нудне сусіднє село, але ціла багатюща Україна, не мізерна бочка самогону, але море доброї української горілки, гори українського сала, ковбас, білого хліба, «дєвушек», «часов»! Варто ризикнути головою, а «жизнь — капєйка». Авторитетний свідок і учасник подій І. Сталін пише: «Як тільки совєтський уряд кинув заклик допомогти фронтові в Україні, вся Московщина негайно відгукнулася і дала кілька дивізій добровольців» (Й. Сталін. «Статті і промови про Україну»), Ми додамо: не лише мужиків, але й інтелігенції, старшин, генералів (А. Брусілав, Паліванав, Кпємбовскій, Ґутар та інші); ба, навіть царських жандармів (полковник П. Муравйов, який вчинив жахливу масакру українців у Києві в 1918 р.).

Чи сучасні «червоні» москвини, мавпуючи своїх царів і стару буржуазію з дворянством, навчилися з таких книжок, що ми їх навели? Ні! Поперед ми говорили, як і звідки увійшли в кров Москвина його національні риси. Вони вродилися, розвинулися і закріпилися цілком природнім шляхом з умов оточення протягом довгих століть. Вони передавалися з покоління в покоління з молоком матері. Іншими словами РИСИ, ПРИКМЕТИ МОСКОВСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВДАЧІ Є СПАДКОВІ.

Практично це значить, що перевиховати Москвина — це те саме, що перевиховати вовка на ягня.

Про це не сміємо забувати ані на одну хвилину, щоб не повторилися 1654, 1709, 1917 роки.

IV

РЕЛІҐІЯ МОСКВИНА

Ґадітса — малітса,

не ґадітса — ґаршкі накривать.

Моск. приповідка про ікони

Релігію народу формують ті самі чинники, що формують і всю його духовість. Нема нічого припадкового в тому. Китайці мають буддизм, а не що інше. Не припадково іслам (магометанство) поширився так легко саме серед номадів, кочовиків. Завжди легко