Галина Костянтинівна Вдовіченко - Купальниця

немає таких маленьких шабатурок для дрібних по-

дарунків?

На долоні дівчини — пластикові кульчики на дротяних гач-

ках, на кожному кульчику, чорним по білому, намальований

скрипковий ключ та ноти.

«Будуть», — подумала Кароліна, а вголос сказала:

— Я гарно запакую, у прозорий мішечок. З такою стрічкою

з п’яти ниток.

— А-ааа, тіпа нотний стан! — дівчині сподобалась пропози-

ція. — Сьогодні — Олени! Іменини моєї молодшої сестри Оле-

ни, я їй хочу сюрприз зробити.

Щодня у людей свято, думала Кароліна, щодня, навіть коли

не до свят. Сьогодні — іменини Олен та Костянтинів; в усіх

Олен та Костянтинів — свято, хоча чимало з них про це дізна-

ються лише від друзів, а може, так і не дізнаються, що сього дні

в них — особливий день. Хто мав би про це нагадувати? Ятка

з пакування подарунків. З одного погляду на ятку має бути зро-

зуміло, яке нині свято та чиї іменини, бо кожне з них — наго-

да для привітань та сюрпризів. І Кароліна подбає про це.

4

Як учні-бешкетники тікають з уроку, так Роберт з Мариною

вшивалися з хати, затискаючи сміх, шикаючи одне до одного —

тихо! — та наступаючи на п’яти. Поки Кароліна зібрала малих

на прогулянку, поки знайшли іграшки, що конче мали бути

з ними на вулиці, на верхній губі виступили крапельки поту.

На набережній хазяйнував легенький вітерець, під вечір тут

55

було ще більше жінок з візочками, аніж зранку. Кароліна вже

знала, що не всі тут — мами чи бабусі, є й няньки, середнього

та старшого віку жінки, що доглядають за малими. Трохи на

відстані від усіх відокремились від загального тлуму троє чо-

ловіків з дітьми, розмовляли, погойдуючи візочками, двоє —

з крихітними немовлятами, один — з «великою» дитиною, од-

норічною з вигляду, швидше за все — хлопчиком. Малюк не

спав, спостерігав за всім, що робиться довкола, перехиляючись

через руків’я візочка та напинаючи паски на своїх плечиках.

Діти різного віку ганяли на велосипедах та самокатах, зупи-

нялись біля кавомашин — їх тут, вздовж Дніпра, було кілька. До

піднятих угору задніх чи бокових дверцят тулились невеличкі

черги з бажаючих випити кави, чаю, шоколаду з агрегатів, вста-

новлених у нутрощах маленьких автомобілів. Племінниці теж

потягнули до кав’ярні на колесах. Там, обхопивши паперові

стаканчики обіруч, вже гомоніли їхні подружки — така сама

дрібота від двох до шести років. Сестрам закортіло чаю: од-

ній — фруктового і другій фруктового. І щоб у кожної був свій

стаканчик, хоча обом вистачило по кілька ковтків. Кароліна до-

пила за обома. Переконалася: справді смачний. Однак у тому, що

покупців не бракувало, були й інші причини, одна з яких — чу-

дове місце для пропозиції. Попри ці кавомашини проходили всі, біля них панувала атмосфера піднесеного очікування, у неї втя-

гувались і діти, і дорослі, спостерігали, вдихаючи аромати, за

вправними діями хлопців-продавців. Усе працювало на бажан-

ня негайно замовити горнятко гарячого напою.

Знайомі Марини, мами маленьких дітей, узялися розпиту-

вати Кароліну: чи надовго в Києві? І як їй тут ведеться? Чи по-

добається?

— Подобається, — коротко відповіла і несподівано для се-

бе додала: — Але в нас теж непогано.

Захистила свою Висіч.

Вона трималася дітей, їй з ними було цікавіше. Спустились

гуртом до Дніпра — і вже там нагулялись досхочу. Мами

56

говорили про своє, зупинившись на тротуарній доріжці, тим-

часом як п’ятеро дівчаток та два хлопці під орудою Кароліни

обшукали всі прибережні кущі з лозиняками в руках і, на-

штовхнувшись на купку зрізаних гілок, побудували з того віт-

тя хатку. Не з першої і навіть не з третьої спроби вдалося ма-

мам розтягнути дітей по хатах, коли почало сутеніти.

Повернулись додому брудні й голодні.

— Поїли? — зателефонувала Марина.

— Їмо! Чуєш, як виделки стукотять? — наблизила телефон

до племінниць — ті жадібно поглинали плов.

— Ти геній, Кароліно! Геній виховного мистецтва!.. А в нас

тут, знаєш, таке діло… Нас Шехови кличуть закінчити вечір

на відкритій терасі нового ресторанчика…

— Та йдіть! Чого ти? У нас тут порядок та злагода. Скажи

тільки, чи потрібні тобі коробки з-під кремів… у тебе два кре-

ми стоять нерозпаковані у ванній, вони тобі потрібні?

— Креми?

— Коробочки.

— Та ні, звичайно. А що?

— Мені ті коробки треба.

— Бери.

— А де можна взяти клей?.. І кольоровий папір, якщо маєте…

— А-а-а! — Марина вирішила, що бавитимуться в апліка-

ції. — Тобі Кріста покаже, усе у верхній шухлядці в їхній кімна-

ті. Там ще є глянцеві журнали — беріть. Вирізайте, що треба.

Усіх трьох накрив шквал творчої активності. Кожна, пози-

раючи в бік сусідок, працювала над своєю коробкою, бо звіль-

нили ще й прозорий заварник з упаковки і знайшли в стінній

шафі взуттєву коробку, діставши з неї нові Робертові кросів-

ки. Набридли Марині своїми дзвінками. «Відчепіться! — була

їм відповідь. — Беріть усе, окрім шкатулки з документами!»

Амалія вже засинала за столом, сиділа, похитуючись, над

картонною хаткою, з написаним сестрою словом: «Мамусі!»

Малій протерли руки вологими серветками, занесли її до лі-

57

жечка, навіть не перевдягли в піжаму, щоб сон не відігнати, а самі повернулись закінчувати свої творіння. Старша доче-

калась батьків — похвалилась коробкою у жовтому папері, обклеєною вирізаними з журналів фігурками звірів. Каролі-

на за цей час зробила два пакунки, призначені для оформлен-

ня ятки. Братові весь творчий доробок сподобався, покупці

оцінять ваші зусилля, пообіцяв він.

— Я свій подарунок не віддам, — попередила Крісталіна.

— Але чогось бракує… — провадив Роберт. — Якогось від-

вертого приколу, чогось іронічного, несподіваного. Марино, де в нас старі газети?

За дві хвилини скрутив жмутом папір, загорнув іншою га-

зетою, як-небудь перетягнув ізоляційною стрічкою яскраво-

синього кольору, викликавши дружні жіночі насмішки: але

й подарунок! Однак Роберт не вступався, уявіть, закликав, що

там може ховатися, у тому газетному згортку. Від десятка

азовських тараней — до старого альбому з хлоп’ячими мар-

ками, знайденому на горищі. Чим не сюрприз для дорослого

чоловіка!

Вечір і на цьому не закінчився. Марина покликала Кароліну

до великої шафи в спальні, завдовжки на всю стіну. Поставила

на тумбочку приймач радіоняні, прислухалась — з пристрою ли-

нуло рівне дихання дітей. І почала витягати речі на ліжко.

— Ревізія! — зрозумів Роберт. — Піду