Ігор Анатолійович Коляда - Богдан Хмельницький

ми то чернь вся по Люблин и Краков, которой я не отступлюсь, бо то права рука нашая». Практична діяльність гетьмана свідчила, що це були не лише загальні декларації і малозначні заяви.

Тисячі селян у роки війни припинили виконувати феодальні повинності і перейшли в козацький стан. «Усе, що живо, – зазначає Самовидець[3], – поднялося в козацтво… Навет где в городах были и права Магдебурские, присяглые бурмистрове, и райцы свои уряди покидали, и бороды голили, и до того войска йшли».

«…ми при твоїй гідності всі будемо гинути…»

У 1649 р. Б. Хмельницький почав готувати козацьку армію до нової військової кампанії проти Речі Посполитої, здійснюючи успішну мобілізацію. У травні 1649 р. в околицях Києва було вже зібрано 30 полків.

Польський уряд також відновив свої приготування до наступу в Україну. Королю сподобався запропонований польним гетьманом Фірлеєм план кампанії: об'єднати польські й військові сили, переправивши останні в козацьку Україну через Прип'ять або Дніпро.

Наприкінці травня 1649 p., зірвавши умови перемир'я, польські війська розпочали свій наступ. Жовніри вогнем і мечем відновлювали в Україні старі порядки. Основні сили польського війська почали зосереджуватися під Старокостянтиновом. Поява Б. Хмельницького під Старокостянтиновом змусила поляків відступити до Збаража, потужної фортеці. Польського воєначальника турбувала відсутність інформації про плани козацького ватажка, а полонені «язики» відмовлялися давати потрібну інформацію, тоді як Хмельницький від полонених жовнірів довідався про досить невдале розташування польських військ. І тому він під час зустрічі з ханом вирішив негайно обрушитись на ляхів силами самої тільки кінноти, правильно розрахувавши, що польські воєначальники не наважаться виступити з військом назустріч, а чекатимуть в обозі, бо були певні, що «козаки без табору ходити не звикли», то українсько-татарське військо рухатиметься з обозом. 30 червня під Збаражем козацька й татарська кавалерія заскочила ворога зненацька. До рук наступаючих потрапило близько 4—6 тис. слуг та обозної челяді. Весь польський обоз був одразу ж оточений. Козаки атакували також позиції І. Вишневецького, який підійшов сюди пізніше та розташувався окремо. Після запеклого бою Вишневецький змушений був відступити до табору польного гетьмана.

Ознайомившись зі станом фортифікацій польського табору, Хмельницький зрозумів: без належної підготовки його не захопити. При цьому покладатися треба було лише на власні сили, бо татари не вміли штурмувати укріплені позиції. В ніч на 1 липня військова нарада козацьких і татарських командирів ухвалила «вести війну дуже повільно, тримати ворога у тривозі, звідусіль його оточити», постійно обстрілювати й таким чином послаблювати його сили, чекати на закінчення в нього харчів і військових припасів і досягти врешті-решт перемоги. 1 липня наспів козацький обоз з артилерією, і Хмельницький наказав обстрілювати обложених із 30 гармат.

Спроби 3—4 липня 1649 р. штурмом оволодіти замком закінчилися для козаків невдачею. Польські керманичі спробували вести переговори з ханом і змусити його відмовитись від союзу з козаками, підкупляючи цінними подарунками. Переговори закінчилися для польської сторони цілковитою невдачею. Тим часом Б. Хмельницький продовжував облогу замку. Польський король Ян II Казимир, сформувавши нове військо, виступив на допомогу обложеним. Довідавшись про наближення короля, гетьман та хан, вирішили поспішити йому назустріч, полишивши частину війська для продовження облоги Збаража. 60 тис. козацького війська так тихо знялися з місця, що поляки нічого не помітили. Маючи від роз'їздів і розвідників дані щодо просування королівського війська, Хмельницький точно визначив його майбутній маршрут і вирішив зробити засідку, щоб атакувати противника на марші. Основні сили були зосереджені в лісах поблизу Озерної та Зборова, частина татар і козаків, яка повинна була вийти в тил королівському обозу, розташувалася неподалік Млинівець. При цьому гетьманові надавали велику допомогу жителі місцевих сіл і міст – вони, зокрема, пообіцяли сповістити умовним сигналом, що в районі Зборова Ян Казимир розпочинає переправу через р. Стрипа. Сигналом для атаки мав стати дзвін Зборівської церкви.

2 серпня король вирушив до Золочева й пізно ввечері зупинився біля нього. Не встигли жовніри розташуватися в обозі, як з'явилися татари і козаки. Сталося кілька збройних сутичок. Від одного з татарських «язиків» Ян Казимир довідався, що хан може піти на укладення угоди з Річчю Посполитою, однак лише в тому випадку, коли польський володар першим звернеться до нього з подібною пропозицією.

Наступного дня 20-тисячна ворожа армія покинула Золочів, прибула під Зборів і зупинилася табором на відпочинок. І коли 5 серпня почалося форсування Стрипи, почувши умовний сигнал церковного дзвону, Хмельницький та Іслам-Гірей вирішили розпочати атаку. За словами польського анонімного автора, гетьман «упав раптово, як вихор». Майже водночас удар наносився по авангарду й тилу королівського війська, щоб не дати йому часу оговтатися. Ян Казимир одразу ж збагнув страшну небезпеку, що нависла над його військом, і кинув на допомогу додаткові корогви. Однак вони зазнали цілковитої поразки. У кровопролитному бою полягло близько 1 тис. жовнірів та чимало відомих шляхтичів. Останню мужню спробу затримати татар і козаків зробив Львівський полк, але його жовніри одразу ж «наче в матню впали» й швидко були розбиті. Загинуло щонайменше 200 шляхтичів. Частина обозу, яка не встигла переправитися, стала здобиччю переможців.

У цей же самий час Хмельницький та Іслам-Гірей розгортали полки для атаки позицій короля. Останній робив усе можливе, щоб підготувати своє військо до битви, виявляючи при цьому дивовижну холоднокровність і розсудливість. Завдяки йому нарешті вдалося вишикувати жовнірів у бойовий стрій, зміцнивши корогви підрозділами піхоти та драгунів. Командувати правим флангом було доручено подільському воєводі Станіславові Потоцькому, а лівим – краківському старості Єжи Любомирському. Водночас король розпорядився насипати вали та робити редути, але на завершення цих робіт просто не вистачило часу.

Передусім козаки й татари обрушилися на висунуті вперед корогви Корицького та відкинули їx, після чого атакували праве крило, однак, потрапивши під вогонь німецької піхоти, блискавично перекинулися на лівий фланг, де перебував Є. Оссолінський. Удар був небаченої сили. Жовніри не витримали й почали панічно відступати, намагаючись заховатися серед конопель на полях, не пам'ятаючи «ні про вітчизну, ні про короля». Переслідуючи їх, козаки й татари вдерлися до ворожого табору й швидко оволоділи його значною частиною. Настала критична хвилина бою. Король зібрав навколо себе рейтарів і дві корогви та наказав їм обстрілювати наступаючих козаків і татар. Йому на допомогу підійшли також окремі підрозділи німецької піхоти. Завдяки великій особистій мужності Яна Казимира, на думку королівського секретаря Московського, ситуацію було врятовано, а інакше «було б погано нам і нашій Вітчизні». Віддаючи належне поведінці короля, історики твердять, що саме припинення активних дій татар дозволило полякам уникнути жахливої катастрофи. Цей учинок Іслам-Гірея засвідчував його небажання