Володимир Павлович Бєляєв - Стара фортеця

class="p1">Всіяний жовтим піщаником футбольний майданчик порожній і немовби очікує нас. Гімназичні прибиральники чисто вимели майданчик, повисмикували пророслу місцями траву: сьогодні увечері тут перший скаутський парад.

— В довгу лозу чи в ґудзики? — закричав Марценюк, вибігаючи на середину двору.

— В цурки! В чижа!

— В сищика й злодія! — закричав Куниця, видершись і високий пень біля паркана.

— Ну, знову в сищика… — процідив крізь зуби Котька Григоренко. — Біжімо краще в спортивний зал, я покажу, як розніжку на брусах робити.

Спортивний зал містився в колишньому хлібному амбарі біля домініканського костьолу, в якому правив ксьондз Шуман. На дерев'яній підлозі залу понаставлені турніки, бруси й обтягнуті жовтою шкірою кобилки. Там вечорами вправляються петлюрівські бойскаути. Їх навчає гімнастиці старий чех Вондра. Всі груди у Вондри розписані фіолетовими орлами, хвостатими жінками й страшними скелетами.

Котька Григоренко із своїми бойскаутами теж щовечора ходить на виучку до одноокого Вондри.

Він вправно стрибає там через найдовшу кобилку, на кільцях робить «жабку» й «хрест», але найкраще Котька перекидається на турніку. Правда, вчора, роблячи «сонце», віи зірвався з турніка й, проїхавши кілька кроків по брудній підлозі спортивного залу, обідрав ліву щоку до крові. Під лівим оком у нього зараз багрове садно. Навіть ніс від ушибу трохи підпух. Так йому, хвалькові, й треба! Нехай поменше задається із своїми фокусами. Набивати гулі кожний може.

— Ану його до дідька, твій спортивний зал! — крикнув я.

— У сищика й злодія! У сищика й злодія! — закричав Петько Маремуха, скоса поглядаючи на свого прилизаного дружка Котьку Григоренка.

Маремуха незграбний, далебі нижчий за всіх нас, справжній коротун. Йому в спортивному залі зовсім робити нічого. Зате «сищики й злодії» — його улюблена гра.

— Ну, то що ж, хлопці, давай у сищика. Часу в нас багато, — каже Куниця, відчуваючи, що перевага на нашому боці.

Кому ж бути сищиком, кому злодієм?

Як завжди, нас розсудить палиця. Той, чия рука останньою обхопить сучкувату верхівку палиці, — сищик.

Коли всі перемірялися, вийшло, що я, Петько Маремуха, Володька Марценюк, Юзик Стародомський та ще кілька хлопців — злодії.

Сашко Бобир, Котька Григоренко та інші, які не потрапили до нас у компанію, — сищики. За найголовнішого сищика вони обрали Котьку Григоренка.

Котька спершу відмовився. Йому було прикро, що хлопці не схотіли піти з ним у спортивний зал. Але, почекавши трошки, він погодився.

Хоч що кажи, а бути за отамана сищиків — почесна справа.

Ну, буде шпарко! Держись, злодії!

Хоч Котька й мамій, хоч і водиться він переважно з своїми приятелями-паничами, які й раніше, за царя, вчилися в цій гімназії, але він спритний, хитрий, пролазливий, знає всі ходи й сховища. Від нього треба ховатися якнайкраще, — того й гляди, спіймає!

Слідом за своїм отаманом сищики поскидали пояси, позгортали їх у трубки, а тоді порозтягали: вийшли саморобні револьвери.

Веснянкуватий Сашко Бобир тихенько витяг з кишені свій маленький блискучий бульдог, опустив його дулом униз і оглянувся. Він боявся, чи не стежить за ним який-небудь петлюрівець на вулиці!

Під командою Котьки Григоренка сищики йдуть у підвал, побожившись не підглядати, куди ми побіжимо.

Умова така: вони лічать до ста двадцяти й дають з під валу перший свисток. Тоді знову відраховують сто двадцять і свистять удруге. І тільки після третього свистка вони мають право шукати нас.

— Цур не підглядати! — гукнув навздогін сищикам Петько Маремуха.

— Та й так усіх переловимо! — огризнувся Сашко Бобир і погрозив Маремусі своїм блискучим бульдогом.

Котька пропустив усіх сищиків у підвал, зупинився біля порога. Він розставив ноги. Його сіра курточка розгорнулася, синій з білими кантами гімназичний кашкет з'їхав на потилицю, а з-під лакованого козирка вибивалося чорне волосся.

— Слухайте, ви, Куничине плем'я, — урочисто сказав Котька, доправляючи кашкет, — завмріть тут і ждіть свистка. Якщо хто втече до свистка, одразу виходить із гри. Зрозуміло?

Ми зрозуміли.

Переступаючи з ноги на ногу, ми стоїмо на майданчику, біля підвалу.

Нарешті Котька пірнув у підвал до своєї команди. Зараз свисне.

Але свистка все немає. Чого ж він так довго? Так увесь час змарнується.

І ось, нарешті, з-під низького склепіння підвалу долинув до нас перший свисток.

Наче від поштовху, ми схоплюємося з місця й, підганяючи один одного, мчимо за кам'яні гімназичні сараї.

Вежа Конецьпольського

Дзвінична вулиця пролягала внизу, під високою стіною гімназичного двору.

Вона зовсім близько, поряд, а от добратися до неї не так-то вже й просто. Треба спершу вийти на майдан, обійти кафедральний собор, зійти вниз крутим Гімназичним провулком, і лише тоді можна потрапити на Дзвіничну.

Обабіч її стояли високі телеграфні стовпи. Один із них був біля паркана. Досить було вилізти на паркан і простягнути руку — і можеш доторкнутися до білих ізоляторів на верхівці цього стовпа.

Одного разу Куниця придумав: а що як з'їхати вниз на Дзвіничну по стовпу? Спробували, чи не хитається стовп. Виявилося, що стовп вкопаний міцно, та й обструганий гладко — долонь не заскабиш.

Куниця зважився з'їхати першим. З того дня телеграфний стовп часто рятував нас і від ременів старшокласників, і під бородатого Прокоповича.

Ось і зараз ми підбігли до цього самого стовпа.

Першим виліз на стіну Володька Марценюк. Простягнутий вперед руки, він припав до стовпа грудьми й швидко зісковзнув униз. Одразу ж після нього поліз Петько Маремуха.

Петькові було страшно, але він бадьорився.

Ми бачили його зблідле обличчя, короткі ноги, що ледь здригалися. Коли б він і справді не зірвався! Одного разу, ішли ми разом з Петьком видиралися на високого дуба по яструбині яйця, від височини у Маремухи запаморочилася голова, і він мало не зірвався. «Оце й зараз злетить, чого доброго, — подумав я. — Що ми з ним тоді робитимемо?»

За сараями пролунав протяжний другий свисток.

Маремуха припав животом до стовпа й поїхав, нарешті, вниз.

Ну, начебто все минулося щасливо.

Один по одному ми з'їжджали по гладкому стовпу на Дзвіничну вулицю.

Унизу на нас чекав Маремуха.

— Хлопці, я з вами? — спитав Маремуха.

— Не треба, без тебе обійдеться! — відрізав Куниця й повернувся до мене. — Давай сюди! — прошепотів він, киваючи головою на вузький прохід у кущах тернику.

Покинувши Петька самого, ми перебігли вулицю і пірнули з розгону в колючі кущі. Зігнувшись, ми пробиралися над обривом звивистою, ледве помітною в густому чагарнику стежкою.

Густе колюче гілля переплелося навколо нас і над нами, наче дротяне загородження. Під ногами чорніло крючкувате коріння чагарника, іржаві завитки жерсті.

Ми бігли обережно, щоб не порізати босі ноги. Якась пістрява пташка випурхнула у